Глава 15. Кроки ніндзя

15. Кроки ніндзя

Соня Корольова

Я крокувала попереду мами, намагаючись ступати тихо. Саме так мали ходити справжні ніндзя, щоб вороги не почули їхніх кроків. На носочках. Сонце вже пригрівало, але моя внутрішня батарейка була заряджена на повну, і мені хотілося бігти підстрибцем. Проте шпигуни на завданні не стрибають, вони пересуваються непомітно.

Мама сьогодні поводилася дивно. Зазвичай вона ні на крок не відходила від мене, постійно перевіряючи, чи не спітніла я і чи не втомилася. А зараз, щойно ми підійшли до спортивного майданчика, вона зупинилася біля великого дерева.

– Я посиджу тут, у тіні, – сказала мама своїм серйозним, командирським голосом. – А ти йди. Але я за тобою уважно стежу.

Я радісно кивнула. Усе йшло за планом! Головнокомандувач зайняла спостережний пункт на базі, а мене відправили на передову.

Я побігла до майданчика, обережно визираючи з-за кущів. Дядько Макс поруч з великим деревом. І знаєте що? Він сидів рівнесенько так, як і минулого разу, на тому самому місці, що й учора! Прямо на траві, навіть килимок ніякий не підстелив, схрестивши ноги. Його спина була рівною-рівною, було схоже на те, що він проковтнув якусь довгу лінійку, а руки спокійно лежали на колінах долонями догори. Очі в нього були заплющені. Він навіть не ворушився.

«Мабуть, увійшов у режим невидимості», – подумала я і вирішила підкрастися до нього ззаду, застосовуючи свою найсекретнішу техніку безшумної ходи.

Я зробила три обережні кроки. Потім ще два. До його спини залишалося ще пару метрів, я вже приготувалася зробити несподіваний шпигунський стрибок...

– Добрий ранок, агенте Соню, – раптом сказав дядько Макс. Він навіть не розплющив очей і не повернув голови! – Твоя безшумна хода поки що нагадує тупання маленького, але дуже цілеспрямованого носорога.

Я від несподіванки завмерла, а потім хіхікнула і вийшла вперед, вставши навпроти нього.

– Як ви мене побачили? У вас на потилиці є камери?

Максим нарешті розплющив очі і подивився на мене. Він не усміхався широко, як інші дорослі, коли говорять з дітьми, але його очі були добрими і хитрими. – Справжньому агенту не потрібні камери, щоб відчувати, хто поруч, – він трохи нахилився до мене і перейшов на таємничий шепіт. – Ну що? Дракончик захистив тебе? Командир нічого не запідозрила?

Я швидко замотала головою, так само пошепки відповідаючи: – Спрацював! Вогник мене зігрів, і мама навіть не діставала свій злий шприц! Вона взагалі нічого не знає! Сидить он там, на лавочці.

Дядько Макс ледь помітно скосив очі в бік дерева, де сиділа мама. Він кивнув, неначе погоджуючись із якимось своїм планом, і плавно, без допомоги рук, піднявся на ноги.

– Чудова робота, агенте, – серйозно сказав він. – Але є одне правило: сенсею кажуть лише правду. Ти точно нічого не сказала мамі? – він уважно подивився на мене, з таким прищуром, немов вже знав відповідь.

Я відчула, як мої щоки стають гарячими і почала переминатися з ноги на ногу, дивлячись на свої кросівки.

– Я не хотіла! Чесно-пречесно! – зашепотіла я, виправдовуючись. – Але вона щось запідозрила! Вона не хотіла мене відпускати! Казала, що у вас тут нудні дорослі справи і медитації, і хотіла забрати мене на море! Тому я мусила... зовсім трішечки... розказати їй про вогняного дракончика. Щоб вона зрозуміла, що це важливо! Але я не казала, що ви агент!

Дядько Макс уважно вислухав мене і ледь помітно усміхнувся. Здається, він зрозумів, що я і про агента пробовталась, але пронесло:

– Зрозуміло. Бувають ситуації, коли шпигуну доводиться розкрити частину легенди, щоб зберегти головну місію. Приймається. А тепер переходимо до підготовки таємного ордену.

Я аж підстрибнула на місці від нетерпіння. У голові закрутився мільйон думок.

– А ми будемо битися? А ви навчите мене кидати сюрікени? А чому ви сиділи із заплющеними очима, ви так спали? А справжні ніндзя вміють літати по деревах? А як зробити так, щоб...

Макс раптом підняв долоню, і я одразу замовкла.

– Агенте Соню, – його голос був спокійним, але таким, що хотілося слухати кожне слово. – Розум ніндзя – це чисте озеро. Коли ти кидаєш туди забагато камінців-питань, вода стає каламутною, і ти нічого не побачиш. Я буду відповідати на твої питання. Але по черзі. Якщо ти перебиватимеш мене або ставитимеш наступне питання до того, як я відповів на попереднє, наше тренування одразу закінчиться. І жодних секретних технік більше не буде. Зрозуміла?

Я швидко закрила рота обома долоньками і серйозно закивала.

– Добре, – кивнув агент Макс. – Сьогодні ми будемо вчитися керувати силою. Щоб твоя батарейка тримала заряд до самого вечора, справжній ніндзя ніколи не витрачає енергію на зайві стрибки чи різкі рухи.

Він показав мені, як треба ходити.

– Ти йшла доволі тихо і непогано, але так м'язи швидко втомлюються. Дивись на мої ноги, – він зробив крок. – Спочатку ставиш п'ятку, м'яко, а потім плавно перекочуєшся на носочок. Ніби ти переливаєш воду з однієї склянки в іншу. Отак. Якщо ти бігатимеш і стрибатимеш, твоя енергія вилетить у повітря, як пара з чайника. А якщо рухатимешся плавно, енергія залишиться всередині тебе, грітиме дракончика і в нього буде більше сили, щоб захищати тебе, і ти станеш невтомною. Спробуй.