Глава 14. Таємниця вогняного дракончика

Глава 14. Таємниця вогняного дракончика

Корольова Маргарита Андріївна

Я розплющила очі за п'ять хвилин до дзвінка будильника. Роки життя в режимі постійної бойової готовності викували в мені бездоганний внутрішній таймер.

Не підіймаючись з ліжка, я звично повернула голову і сфокусувала погляд на Соні. Мозок лікаря увімкнувся швидше за свідомість матері, зчитуючи ранкову телеметрію: частота дихання в нормі, грудна клітка підіймається рівномірно, колір шкіри здоровий, щічки рожеві. Жодної блідості чи поверхневих вдихів. Усе стабільно.

Я повільно перевернулася на спину, втупившись у білу стелю санаторного номера, і почала прокручувати в голові вчорашній день.

Вчора сталася подія, яка вибивалась з усього попереднього досвіду моєї багаторічної клінічної практики. О 14:00 Соня мала б гарантовано зірватися в криз. Її специфічна неврологічна «батарейка» неминуче виснажується саме в цей час, і я вже тримала напоготові ампулу з препаратом. А вона... розслабилася і спокійно заснула на свій денний сон. Сама. Без жодних медикаментів. Увечері, звісно, дитина залишалася передбачувано кволою, економлячи крихти сил, проте вона не перевиснажувала себе і вночі провалилася в сон доволі легко, але таке часто траплялося і раніше.

Я точно знала ім'я головного спонсора цієї аномалії. Максим.

Від однієї згадки про цього незворушного, злегка пом'ятого філософа з його непробивним дзенівським спокоєм мені ставало нестерпно ніяково. Я, залізна леді (як мене часто кличуть в лікарні), лікар із величезним стажем і бетонною витримкою, відверто губилася поруч із ним. Він легко трощив мої вивірені роками шаблони і читав мене з виглядом фахівця, якому дали в руки історію хвороби пацієнта. Мій прагматичний розум кричав, що цей тип – черговий дивак із заскоками. Але найбільше мене вибивало з колії інше: десь на підсвідомому рівні я чітко розуміла, що не витримую з ним конкуренції на власному ж полі. Мене до зубного скреготу дратувало, що людина, яка несе езотеричну маячню про енергії та драконів, здатна за лічені секунди перемкнутися і вільно, з убивчою експертністю, заговорити моєю мовою – мовою складної нейрофізіології, специфічних препаратів та точних діагнозів. Він володів моєю зброєю не гірше за мене. Проте десь глибоко на дні душі, під товстим шаром медичного цинізму, жевріла обережна надія: якщо його фокуси дійсно працюють і здатні врятувати мою дитину від щоденних болючих уколів... хіба мій розтоптаний професіоналізм того не вартий?

Мої роздуми перервав різкий шурхіт простирадла.

Торнадо прокинулося.

Природний ранковий сплеск енергії зробив свою справу – від учорашньої вечірньої млявості не лишилося й сліду. Соня підскочила на матраці пружиною, її очі горіли невгамовним азартом, а індикатор енергії вочевидь показував сто відсотків.

– Мамо! – безапеляційно заявила вона, відкидаючи ковдру на підлогу. – Вставай! Ми йдемо на зарядку до дядька Макса! Він особисто дозволив мені прийти на тренування!

Я ледь стримала важке зітхання. Тільки не це. Зустрічатися з ним сьогодні вранці не входило в мої плани. Сором за вчорашню реакцію, за власні неконтрольовані думки і те дивне хвилювання, яке я відчувала поруч із ним, змушували шукати шляхи відступу.

– Сонечко, – я натягнула на обличчя свою фірмову, максимально лагідну посмішку, намагаючись збити цей палаючий азартом градус ентузіазму. – Дядько Макс зайнятий. У нього там свої, дорослі вправи і медитації. Ми будемо тільки заважати. Давай краще сходимо на море, поки сонце не пече і там мало людей?

Проте я відверто недооцінила супротивника. Зрозумівши, що пряма атака захлинулася, Соня одразу змінила тактику. Вона підозріло озирнулася, ніби перевіряючи кути номера на наявність прихованих камер, швидко переповзла на моє ліжко і наблизилася до самого вуха.

– Мамо, – зашепотіла вона вкрай серйозно. – Це таємниця. Надзвичайно велика. Дядько Макс... він насправді законспірований секретний агент!

Я ледь не поперхнулася власним диханням.

– Хто-хто?

– Агент!

Соня дивилась на мене страшним, змовницьким поглядом своїх округлених очей.

– І він узяв мене в учениці!

Вона відсторонилася і з величезною гордістю подивилася на мене. – Розумієш, мамо, чому вчора не треба було робити той болючий укол? Дядько Макс навчив мене секретній техніці ніндзя. Коли батарейка сідає і починає ставати погано, треба заплющити очі, глибоко-глибоко дихати животом і подумки гладити маленького вогняного дракончика. Тільки не ручкою, а робити це по особливому, відчувати, як ти дихаєш на нього! Справжні ніндзя роблять це без рук. Треба чітко уявити, як повітря спускається прямісінько до нього в печерку. Ти дихаєш, і від цього дракончикові стає затишно. Він зігріває тебе зсередини своїм маленьким вогником, і тоді всі-всі спазми... чи як ти їх називаєш... самі розбігаються від страху!

– Якого ще дракончика? – мій тверезий розум відмовився це обробляти.

– Вогняного! Він живе ось тут! – Соня впевнено тицьнула маленьким пальчиком собі в ділянку сонячного сплетіння. – Він казав, що дракончик іноді лякається і стає холодним. Але якщо його гладити і правильно дихати, він зігріє тебе зсередини. І тоді ти розслабляєшся, ховаєшся в засідці як справжній шпигун і засинаєш. Тоді тобі не доведеться робити той страшний, болючий укол під язичок! Соня раптом злякано прикрила рота долонькою і зашепотіла ще тихше: