Глава 12. Пацієнтка, таймер і дикий рис

Глава 12. Пацієнтка, таймер і дикий рис

Волянський Максим Андрійович

Двогодинна статична тортура нарешті зробила свою справу. Коли я плавно вийшов з останнього переднього вису на турніку і м'яко приземлився на розпечене гумове покриття, мій мозок нагадував ідеально прибрану, порожню і залиту сліпучим світлом кімнату. Ніякого фонового шуму. Ніяких відголосків чужих емоцій, нав'язливих думок чи тривог. Я досяг того самого рідкісного стану абсолютного «обнулення», заради якого і піддав своє тіло цьому екстремальному випробуванню.

Це було прекрасне, п'янке відчуття тотального спокою, яке настає лише в момент, коли ти повністю виснажуєш не лише м'язи, а й центральну нервову систему. Організм, рятуючи ресурси, просто відключає всі «необов'язкові» надбудови. Моя здатність до гіперемпатії, та сама «система оцінки аури», якою я промацував простір, зараз автоматично перейшла у глухий сплячий режим. Я був емоційно «сліпим», позбавленим свого звичного доповненого зору. Я сприймав світ виключно через суху, раціональну призму базової фізики, механіки та фізіології.

І саме в цій кришталевій, безтурботній порожнечі на периферії моєї свідомості почав блимати один маленький, але надзвичайно настирливий червоний сигнал.

Голод.

Мій внутрішній біологічний годинник, звірившись із відчуттям пекучої порожнечі у шлунку, безжально констатував: я трохи перестарався. Ізометрія спалила колосальну кількість енергії. Глікогенові депо в печінці та м'язах були вичерпані до самого дна, і організм уже почав натякати, що якщо я найближчим часом не закину в топку порцію білків та складних вуглеводів, він почне розщеплювати власні м'язові волокна.

Я машинально кинув погляд на сонце, вираховуючи час. Пів на другу. Обід у їдальні пансіонату завершується рівно о другій.

У моїй голові миттєво запустився складний логістично-фізіологічний процес. Працівниці харчоблоку санаторію – жінки суворі й безкомпромісні. Їхня пунктуальність могла б скласти конкуренцію швейцарським годинникам. О 14:01 доступ до смаженого хеку та парових котлет буде безжально заблокований, а двері зачинені. До їдальні – майже пів кілометра по пересіченій місцевості санаторного парку.

Переді мною постала серйозна дилема. З одного боку, можна побігти підтюпцем. Це гарантує, що я встигну на свою порцію риби з рисом. Але біг миттєво розжене пульс, запустить симпатичну нервову систему, спровокує викид адреналіну і геть зруйнує цей дорогоцінний, вистражданий стан медитативного спокою. З іншого боку, можна піти швидким, але плавним кроком, зберігаючи «дзен» і правильне дихання, але тоді ризик не встигнути нормально пообідати (адже запихуватись усим цим для мене не варіант) зростає до критичних восьмидесяти відсотків.

Я вдягав рубашку, занурений у ці глибокі екзистенційні роздуми про хека та парасимпатику, і саме в цей момент у мій ідеально збалансований світ втрутилася Вона.

Жінка, яку я краєм ока помітив раніше.

Вона піднялася з лави і попрямувала до мене плавною ходою, яку зазвичай відпрацьовують перед дзеркалом. Її фізична форма викликала повагу: ідеально відкаліброване, висушене тіло професійної атлетки. Жодної зайвої краплі води під шкірою. Вона зупинилася поруч і видала якусь фразу про «три десятки зламаних законів біології».

Позбавлений своєї емпатії і наполовину поглинутий думками про те, як швидше дістатися до їдальні, я сприйняв її слова абсолютно буквально. О, грамотна колега-спортсменка! Помітила роботу з кисневим боргом і відсутність тремору. Це приємно.

– З точки зору класичної фізіології спорту – можливо, – відповів я зі спокійним, академічним інтересом, пояснюючи суть тибетських практик та роботу з вегетативною нервовою системою.

Вона представилася. Каріна Сергіївна. Елітний фітнес-тренер. Усе стало на свої місця. Ми обмінялися стриманим рукостисканням. Її долоня була теплою, а пульс, який я машинально відчув через шкіру, трохи прискореним.

Я вже збирався ввічливо попрощатися і застосувати техніку спортивної ходьби у напрямку харчоблоку, коли дещо сталося.

Каріна зробила крок назустріч, і раптом її ідеальна біомеханіка дала збій. Вона почала падати прямо на мене.

Мій мозок, позбавлений емоційних фільтрів, за мілісекунду розклав цю ситуацію на сухі вектори. Центр маси змістився. Кут падіння становить приблизно сорок п'ять градусів. Але щось у її русі було кардинально неправильним. Мій медичний погляд миттєво вихопив асиметрію: її правий гомілковостопний суглоб! М'язи навколо нього спрацювали із запізненням, візуально суглоб був злегка набряклим і нестабільним. Класична клінічна картина старої, недолікованої травми – розтягнення зв'язок або мікронадрив ахілла. Типова професійна хвороба фітнес-тренерів, які не дають собі часу на повноцінне відновлення.

Мій центральний процесор видав результат ідеального медичного втручання. Якщо я зараз викину руки вперед і жорстко зафіксую її за талію, рятуючи від падіння, я перерву її природну амплітуду. Її відточені спортивні рефлекси вже активували м'язи кора для стабілізації. Моє втручання створить конфлікт векторів сили, і тоді вона інстинктивно перенесе всю свою вагу (приблизно шістдесят кілограмів динамічного навантаження) саме на ту, стару і слабку праву ногу. Це гарантований рецидив, мікророзрив і щонайменше три тижні в ортопедичному фіксаторі.

Як лікар і людина, що поважає чужу анатомію, я прийняв єдино правильне рішення. Я плавно, не порушуючи власного дихального ритму, зробив півкроку вбік.