Глава 10. Біологічна аномалія

Глава 10. Біологічна аномалія

Мороз Каріна Сергіївна

Сонце невблаганно піднімалося до свого зеніту, заливаючи спортивний майданчик густим, майже відчутним на дотик кримським теплом. До обіду залишалося менше години. Саме цей час – коли повітря стає гарячим, а тіло вимагає максимальної віддачі – я завжди обирала для своїх тренувань. Я ніколи не ставилася до свого тіла з тим безглуздим, езотеричним трепетом, називаючи його «храмом душі». Для мене воно було ідеально налаштованою, бездоганно відкаліброваною і надзвичайно дорогою спортивною машиною.

До своїх двадцяти семи років я ювелірно виліпила з себе абсолютний еталон: висока, з підтягнутою, по-спортивному «сухою» фігурою атлетки, виразними, вольовими рисами обличчя та рівною засмагою, яку я підтримувала за суворим, вивіреним графіком. Як професійна фітнес-модель та амбасадорка спортивного способу життя, я звикла завжди бути в центрі уваги. На мені був дорогий, технологічний спортивний топ від відомого бренду, який ідеально підкреслював рельєф м'язів преса, і такі ж облягаючі легінси, що не сковували жодного руху. Волосся, як і завжди під час інтенсивних навантажень, було заплетене в тугу, функціональну косу, яка не заважала і не липла до шиї.

Я працювала елітним фітнес-тренером. Моїми клієнтками були переважно дуже заможні жінки – дружини бізнесменів, власниці великих компаній, столичні світські левиці, які готові були платити будь-які гроші за результат. Вони приходили до мене, бажаючи то екстремально схуднути до літнього сезону, то набрати ідеальну, пружну форму сідниць без шкоди для суглобів. А я давала їм цей результат, поєднуючи жорсткий, безкомпромісний спорт із професійною дієтологією, в якій мала багаторічний, успішний досвід та вищу освіту.

Щоб досягти визнання і підтримувати своє ім’я – я сама мала бути живим, беззаперечним доказом ефективності своїх методик. Моя найкраща, найдорожча візитна картка – це не дипломи на стіні, а мої власні фотографії в соціальних мережах і те, як я виглядаю в реальному житті. Тому я ніколи не давала собі поблажок. Мої послуги коштували дійсно дорого. І я могла змогу дозволити собі відпочивати в найкращих санаторіях і працювати лише з тими клієнтами, з ким сама захочу.

На відміну від багатьох дівчат із мого оточення, які приїжджали на такі курорти з прихованою, а іноді й відвертою метою знайти собі вигідну партію, я ніколи не шукала собі «спонсора» чи «папіка». Я була абсолютно фінансово незалежною. Я сама для себе була і спонсором, і захисником, і головним інвестором. Більше того, якщо мені траплявся дійсно цікавий, неординарний чоловік, я могла собі дозволити сама пригостити його вечерею чи дорогим алкоголем, просто тому, що мені так захотілося. Проблема полягала лише в тому, що такі чоловіки – ті, хто не губився на моєму тлі, хто мав стрижень і міг зацікавити не товщиною гаманця, а власною харизмою та досягненнями, поза межами бізнесу – траплялися катастрофічно рідко. Зазвичай мене оточували типові курортні «мачо» з надутими в тренажерних залах біцепсами, які здувалися після п'яти хвилин інтенсивного кардіо.

Я якраз завершувала своє тренування, виконуючи останній підхід на брусах. Мої трицепси горіли приємним вогнем, а серце билося в рівному, тренованому ритмі. Я легко зістрибнула на гумове покриття майданчика, пружинисто, як хижак, перенесла вагу на носки і потягнулася за рушником.

Я звикла перемагати саму себе кожного дня, виковуючи тіло зі сталі, але при цьому пильно стежила за тим, щоб не втратити жіночності. Я чудово розуміла: це життєво необхідно, якщо я не хочу перетворитися на черговий стереотип і залишитись гордою, «сильною і незалежною» одиначкою до кінця своїх днів. Багато дівчат у професійному фітнесі роблять цю фатальну помилку – непомітно для себе стають безстатевими роботами для демонстрації силових навичок. Вони звикають ходити важким, вбивчим кроком, стискати щелепи, говорити різким, командним голосом і дивитися на чоловіків виключно як на спаринг-партнерів.

Я ж культивувала в собі жінку свідомо, перетворивши це на окремий, щоденний вид мистецтва. Щойно мої руки відпускали метал тренажера, я вимикала «сталь». Я промокала піт не грубим, розмашистим рухом, а легким, граційним дотиком рушника до вилиць і шиї. Я роками вчила себе розслабляти напружений кор під час звичайної ходьби, дозволяючи стегнам рухатися плавно і звабливо, ховаючи за цією котячою м'якістю залізну витримку. Я навмисно пом'якшувала інтонації, залишаючи в голосі оксамитову теплоту. Чоловіки мали бачити в мені не агресивного конкурента, з яким треба мірятися тестостероном, а розкішну, бажану жінку – дику кішку, яку нестерпно хочеться приборкати. Хоча насправді, у цій грі всі правила диктувала і пастки розставляла тільки я.

Саме в цей момент на майданчик, неквапливо розсуваючи гілки кипарисів, зайшов він.

Доволі симпатичний молодий чоловік, але його вигляд миттєво викликав у мене звичну, поблажливу іронію. Він не був схожий ні на спортсмена, ні на завсідника тренажерних залів. На ньому були якісь дивні, мішкуваті лляні штани і накинута на голе тіло вільна сорочка. Так, варто визнати, він не виглядав кволим. Крізь тканину вгадувалася непогана фізична форма, плечі були достатньо широкими, а рухи – напрочуд плавними.

«Ну давай, – подумки гмикнула я, витираючи обличчя і сідаючи на дерев'яну лаву, нібито для того, щоб розтягнути литкові м'язи. – Зроби свої два-три кволі підходи на підтягування, повисни на брусах, сфотографуй свої м'язи для інстаграму і йди далі пити пиво, як усі ви це робите».