Глава 5. Ціна бездоганності

Глава 5: Ціна бездоганності

Віктор Борисович Завгородній (Головний лікар тринадцятої міслької лікарні)

Липкий київський серпень плавив асфальт за вікном мого кабінету, перетворюючи територію лікарні на філіал добре розігрітої духовки. Старенький кондиціонер під стелею надсадно хрипів, випльовуючи жалюгідні порції прохолодного повітря, але я почувався цілком комфортно. У мене на столі стояла велика чашка айс-лате, а в душі розливалося приємне, майже садистське передчуття результатів мого маленького проханнячка до Ігоря, інтерна Марго.

Годину тому я відправив інтерна Ігоря на вірну смерть. Точніше, я дав йому суто «робоче» доручення – зателефонувати Маргариті Корольовій у Крим і проконсультуватися щодо одного пацієнта. Насправді ж мені просто кортіло дізнатися, чи здатне цілюще морське повітря, шум хвиль і система санаторного відпочинку хоч на міліграм розтопити цей айсберг клінічної ефективності. Я щиро сподівався, що Рита, розімлівши на шезлонгу, ліниво відмахнеться від нього і скаже: «Ігорю, дій за протоколом, я у відпустці».

Але коли двері мого кабінету прочинилися, я відразу зрозумів: дива не сталося. Кримське сонце зазнало нищівної поразки.

На порозі стояв Ігор. Він мав такий вигляд, ніби щойно пережив лобове зіткнення з катком, за кермом якого сиділа вся доказова медицина в її найсуворішому прояві. Його зазвичай ідеально випрасуваний білий халат (однієї прочуханки від Марго вистачило, щоб він на все життя запам’ятав, що лікар має бути охайним) здавався якимось зібганим, окуляри з'їхали на перенісся, а великі краплі поту рясно вкривали бліде, як лікарняний гіпс, обличчя. Хлопець судомно притискав до грудей кілька медичних карток, ніби це був кевларовий бронежилет.

– Ну що, голубе? – мій голос прозвучав м'яко, з густим, немов патока, шаром іронії. Я із задоволенням відпив холодної кави. – Як там наша курортниця? Сподіваюся, ти передав їй мої щирі вітання? Вона прислала тобі віртуальну мушлю на фотці?

Ігор повільно, ніби пересуваючись на неслухняних іржавих шарнірах, дійшов до мого столу й важко опустився на стілець. Його кадик нервово сіпнувся.

– Вікторе Борисовичу... – прошепотів він, хлопцю гостро бракувало кисню. – Вона... вона не людина. Вона клінічний кіборг. Медичний термінатор, якого відправили з майбутнього спеціально для того, щоб методично знищити мою віру у власну профпридатність.

Я ледь стримав усмішку, зручніше вмощуючись у своєму шкіряному кріслі.

– Давай без зайвого драматизму, Ігорю. Ти ж майбутній лікар, а не актор погорілого театру. Розповідай анамнез своєї психологічної травми. Що саме вона тобі сказала?

Інтерн зняв окуляри і почав гарячково протирати їх краєм халата.

– Я все зробив, як ви казали! – його голос зірвався на жалібний фальцет. – Я зателефонував. Я хотів бути ввічливим, почати з позитиву. Я спитав: «Доброго ранку, Маргарито Андріївно, як там водичка?». Знаєте, що вона мені відповіла? Вона запитала, чи не набралася часом та водичка в плевральній порожнині пацієнта із сорокової палати! Замість «доброго ранку», Вікторе Борисовичу!

Я сильно прикусив внутрішню сторону щоки, щоб не розсміятися вголос. Класична Корольова. Пряме влучання в яблучко.

– Я спробував перевести тему на аналізи, – продовжував Ігор, нервово перебираючи пальцями. – Сказав, що креатинфосфокіназа підвищена, але я вирішив почекати до завтра з коригуванням дози кортикостероїдів, щоб подивитися на динаміку. І тут... вона не кричала. Вона настільки крижаним тоном розписала мені, по годинах, як саме моя тактика «почекаємо» зруйнує м'язові тканини пацієнта. Вона розчавила мене не теорією, Вікторе Борисовичу! Вона сказала, що якщо я не зміню призначення просто зараз, і не приведи боже, хоч на міліграм помилюсь з дозуванням, то після повернення з відпустки вона змусить мене спуститися в архів, підняти двісті історій хвороб за останні п'ять років, знайти всі подібні випадки вторинної міопатії і скласти порівняльну клінічну таблицю на сотню сторінок, щоб я назавжди запам'ятав, як виглядає недбалість!

Він відкинувся на спинку крісля, у яке сів, дивлячись у стелю порожнім, скляним поглядом.

– І я знаю, що вона це зробить, – приречено заявив Ігор. – Вона зачинить мене в тому пильному підвалі до Нового року. Я відчув себе не лікарем, а небезпечним шкідником, якому випадково видали стетоскоп. Усе, піду працювати баристою. Там хоча б помилка в пропорціях напою не закінчується примусовим аналізом купи медичних карток. У мене тепер тремор рук, я навіть банальний рецепт не зможу рівно виписати!

Я слухав його патетичне ниття, і десь глибоко всередині мене прокидалася дивна, парадоксальна суміш гордості та гіркоти. Моя ідеальна учениця. Моя Залізна Леді.

Поки Ігор продовжував перетравлювати свій жах, я згадував її зовсім іншою. Я дивився на цього переляканого хлопця і думав: «Ех, Ігорю, бачив би ти її вісім років тому».

Тоді вона була просто Ритою. Студенткою-інтернкою з палаючими від захвату очима, гарно зачесаним волоссям і неймовірною, заразливою спрагою до життя. Вона могла сперечатися навіть зі мною й інколи, навіть була права, але в її аргументах пульсувала жива пристрасть. Вона була щирою, яскравою дівчиною, від чиєї усмішки у відділенні немов ставало світліше.