Глава 4: Аномалія спокою

Глава 4: Аномалія спокою

Маргарита Корольова

Ресторан санаторію «Живе Джерело» нагадував мені гігантський, погано організований вулик, де замість меду всі шукали вуглеводного заспокоєння. З восьмої ранку тут панувала доволі специфічна атмосфера, яку я для себе класифікувала як «гастрономічний хаос під прикриттям оздоровлення». Величезна зала, залита сліпучим південним сонцем крізь панорамні вікна, гула від стукоту виделок, дзенькоту склянок і безперервного гомону сотень людей, які приїхали сюди лікуватися, але насправді просто намагалися заїсти власні стреси.

Ми з Сонею сиділи за невеликим столиком біля самісінького вікна, звідки відкривався краєвид на алею блакитних ялин. Я механічно перемішувала ложечкою несолодку вівсянку, звично скануючи залу своїм невідключним рентгенівським поглядом. Моя професійна деформація не давала мені спокою ані на хвилину. Я просто не могла дивитися на людей як на звичайних відпочивальників; мій мозок автоматично розставляв діагнози, зчитуючи симптоми з їхньої постави, кольору шкіри та харчових звичок.

Ось, наприклад, літній чоловік за сусіднім столом. Він з важким, свистячим сопінням тягнувся за третьою порцією смаженого бекону та гіркою млинців, щедро политих сиропом. Його обличчя мало багряно-синюшний відтінок, а на лобі виступили дрібні краплі поту. «Класичний випадок ігнорування метаболічного синдрому, – констатував мій внутрішній лікар. – Індекс маси тіла перевалив за тридцять п'ять, гіпертензія другої стадії, а ліпідограма, мабуть, виглядає як катастрофа. Він приїхав пити цілющу воду, але щовечора наближає свій ішемічний інсульт цією їжею».

Або та жінка навскіс від нас, у яскравій сукні з леопардовим принтом. Вона нервово, дрібними рухами перебирала виделкою салат, постійно озираючись на всі боки, її плечі були напружено підняті до вух. Вона явно страждала від хронічного стресу, гіпертонусу трапецієподібних м'язів та гострого дефіциту магнію. Їй потрібні були не грязьові ванни, а хороша доза міорелаксантів і пів року когнітивно-поведінкової терапії.

– Мамо, а чому той лисий дядько з великими вусами їсть кашу так швидко, наче він на змаганнях? – Соня, яка в цей момент з архітектурною точністю намагалася вибудувати Пізанську вежу зі шматочків нарізаного яблука та сиру, не зупинялась ні на секунду. Її енергія сьогодні вранці била через край, як вода з переповненої греблі.

– Тому що він не вміє насолоджуватися процесом, Соню, або його симпатична нервова система змушує його поспішати навіть під час відпочинку, – сухо відповіла я, підсуваючи до неї тарілку з омлетом. – Їж спокійно, ретельно пережовуй. Це важливо для нормальної ферментації і засвоєння білка. Тобі потрібен будівельний матеріал для м'язів.

– А риби вміють жувати? Чи вони просто ковтають воду з черв'ячками? А у них є зуби, як у нас, чи тільки такі маленькі голочки? – Соня перестрибнула на нову тему з космічною швидкістю, її очі горіли цікавістю, а руки постійно щось крутили, переставляли, мацали. Вона була в режимі «круть-верть», і цей стан, з одного боку, тішив мене, бо свідчив про достатній рівень медіаторів у її нервовій системі, а з іншого – вимагав від мене колосальної концентрації, щоб утримувати її увагу хоча б на сніданку.

– У риб є різні зуби, залежно від того, чим вони харчуються, – терпляче пояснювала я, краєм ока слідкуючи за тим, щоб вона все ж таки з'їла омлет. – Деякі мають зуби глибоко в глотці. А тепер давай, ще один шматочок. За маму.

Сніданок завершився без інцидентів, якщо не рахувати перекинутої склянки з яблучним соком, яку Соня зачепила ліктем, коли намагалася показати мені, як саме чайка пікірує на рибу. Я спокійно витерла стіл серветками і  міцно тримаючи доньку за руку, повела її до нашого корпусу.

Повернувшись у номер, я відчула, як прохолодне повітря від кондиціонера приємно охолоджує розпалену шкіру. Я замкнула двері, відгороджуючись від санаторного гамору, і миттєво перемкнулася в режим медичної сестри. Наставав час ранкових процедур.

Соня, не втрачаючи свого гіперактивного запалу, почала підстрибувати на широкому двоспальному ліжку, уявляючи себе якимось космічним рейнджером.

– Мам, а ми підемо на глибину сьогодні? А я зможу дістати дна руками? А там є медузи, які жаляться, як кропива? – вона намагалася одягти пляжну футболку догори дриґом, плутаючись у рукавах і весело сміючись.

– Ми підемо до води, але тільки по коліна. І спочатку ми зробимо всі наші процедури, – безапеляційним тоном промовила я, відкриваючи свій шоппер, який давно перетворився на портативну реанімаційну укладку.

Я дістала необхідні блістери, флакони з сиропами, вітамінні комплекси та портативний пульсоксиметр. Зберігаючи професійний, відточений роками спокій, я методично виконувала свій щоденний ритуал. Крапля за краплею, міліграм за міліграмом. Контроль. Усе мало бути під моїм абсолютним контролем. Я виміряла їй сатурацію, перевірила частоту серцевих скорочень, оцінила симетричність мімічних м'язів. Поки все було в межах нашої хиткої норми.

Проте, поки мої руки машинально виконували завчені рухи, мій мозок, наче зірвавшись із ланцюга, знову і знову повертався до вчорашньої зустрічі.

Макс. Цей проклятий, нестерпний, до неможливості спокійний Максим Волянський.