Глава 3: Збій системи

Глава 3: Збій системи

Маргарита Корольова

Санаторій «Живе Джерело» виявився пасткою. Уся ця вилизана, причесана курортна ідилія розсипалася попелом у той самий момент, коли секундна стрілка мого механічного годинника безжально наблизилася до вертикальної позначки. Чотирнадцята година дня.

Для більшості відпочивальників цей час був синонімом лінивого пообіднього штилю: набережна порожніла, розімлілі на сонці тіла ховалися в тінь платанів, а з боку їдальні нісся густий, ситий запах запеченої риби та компоту з сухофруктів. Я спостерігала за ними крізь сонцезахисні окуляри, сидячи на білій дерев'яній лавці біля адміністративного корпусу, і всередині мене закипав звичний, професійний цинізм. Жінки в крислатих капелюхах, які мляво гортали глянцеві журнали біля басейну; чоловіки у шортах-карго, що здували піну з келихів пива й обговорювали якісь абсолютно нікчемні, побутові дурниці. Вони здавалися мені ходячими мішенями для майбутніх інсультів та інфарктів — суцільний надлишок холестерину, гіподинамія та абсолютна, злочинна безвідповідальність перед власними організмами. Як вони могли бути такими розслабленими? Як можна добровільно дозволити своїм мізкам запливти цим курортним ледарством, коли світ навколо такий хиткий і нестабільний?

Моя власна броня була бездоганною: накрохмалена біла лляна сорочка, застібнута на всі ґудзики, незважаючи на тридцятиградусну спеку, джинси, щільний пучок волосся, стягнутий на потилиці металевою шпилькою так міцно, що шкіра на скронях ледь натягувалася. Я тримала під пахвою важкий том клінічної неврології, використовуючи його як своєрідний ментальний щит.

Я намагалася переконати себе, що вчорашнє зіткнення з Максимом біля бювету — це лише статистична похибка. Сліпий жмут синхронічності, контакт, який потрібно негайно заархівувати й забути. Проте його голос — цей проклятий, оксамитовий баритон, який за останні вісім років не втратив жодної превалюючої ноти, — продовжував пульсувати в моїх скронях. Його божевільні езотеричні фрази про «чисту вібрацію ефіру» та «кармічні блоки» крутилися в моїй голові, наче нав'язливий вірусний трек. Мій раціональний мозок буквально вивертало від огиди: геніальний нейрофізіолог, людина, яка вміла прораховувати паттерни потенціалів дії швидше за комп'ютер, перетворилася на пляжного шамана в лляних ганчірках. Це було схоже на те, якби професор Кембриджу кинув кафедру й пішов торгувати зарядженою «позитивною енергією» водою в підземному переході.

І поки я лютувала на саму себе за те, що взагалі дозволила Максу пробити мій емоційний контур, система дала збій. Вона ніколи не попереджала заздалегідь. Вона просто вимикалася.

Соня, яка ще хвилину тому захоплено крутилася навколо моїх ніг, намагаючись знову підманити якусь білу кішку, раптом притихла.

— Соню? — я відклала книгу на лавку, і всередині мене миттєво клацнув тумблер бойової готовності.

Донька стояла біля мого коліна, але її фігурка дуже швидко втрачала  свою звичну пружинистість. Голова, яка зазвичай крутилася на триста шістдесят градусів, повільно, наче налита важким рідким свинцем, опустилася на груди. Я миттєво опустилася перед нею на коліна, хапаючи її за плечі.

Тіло дитини згасало прямо під моїми пальцями. Це не була звичайна дитяча втома від спеки — я бачила цей процес надто часто, щоб переплутати. М'язовий тонус стрімко падав до нульової позначки. Посмугована мускулатура Соні просто відмовлялася тримати каркас, перетворюючи її на безвільну, ватяну ляльку.

— Мамо… — її голос прозвучав глухо, змазано, з характерним гугнявим відтінком через парез м'язів м'якого піднебіння. — У мене… акумулятор… сів.

Ліва повіка опустилася нижче за праву — класичний, підручниковий птоз, що спотворював її маленьке обличчя, перетворюючи його на асиметричну, нерухому маску. Очі закочувалися вгору, нижня щелепа злегка відвисла, а з куточка губ побігла тонка цівка слини — Сонька просто втрачала здатність ковтати.

Мій внутрішній монітор реанімації зафіксував критичні параметри, але зовні я залишалася холодною, хірургічно точною машиною. Жодних зайвих рухів. Ніяких сліз. Паніка — це розкіш для тих, у чиїх дітей синапси працюють без деструктивних збоїв.

Я підхопила її на руки. Соня була дивно важкою — коли м'язи повністю розслаблені, людське тіло здається вдвічі важчим, ніж воно є насправді. Я майже бігла до нашого корпусу, ігноруючи здивовані погляди розслаблених курортників. Книга і сонцезахисні окуляри — вже були в моєму шопері. Поспішаючи в номер, я швидко закинула їх туди.

У номері я обережно опустила її на ліжко. Дихання вже ставало поверхневим, інтеркостальні м'язи ледь піднімали грудну клітку, вся робота лягала на діафрагму.

— Дихай, Соню. Глибоко. Дивись на мене, — наказала я, вихоплюючи з шоппера портативний пульсоксиметр.

Я затиснула її крихітний вказівний палець пластиковим крокодилом. Екран блимнув. Сатурація — 94%. Через п'ять секунд — 92%. Пульс підскочив до 130 — серце гарячково намагалося компенсувати кисневе голодування тканин.

Мої пальці діяли самостійно, реалізуючи роками напрацьовану моторику: дістати блістер, вилучити таблетку піридостигміну, набрати у шприц розраховану до міліграма дозу допоміжного нейромедіатора. Оскільки Соня не могла ковтати, мені довелося діяти жорстко.

— Відкрий рот, маленька. Давай, — я звично натиснула на її підборіддя. Крапля розчину лягла точно під язик, ближче до під'язикових вен — відпрацьований роками маневр, щоб препарат всмоктався миттєво, минаючи шлунково-кишковий тракт.