Глава 2: Мова, якої не чує логіка

Глава 2: Мова, якої не чує логіка

Санаторій «Живе Джерело» зустрів їх щільною стіною південних запахів: густа, смолиста спека приморської хвої змішувалася з різким, солоним подихом близької води та легким сірководневим шлейфом від грязелікарні. Комусь цей вайб міг здатися курортною романтикою, але для Маргарити Корольової простір одразу розклався на чіткі фізико-хімічні елементи.

Вона підійшла до центрального мармурового бювету і на секунду зупинилася. Педантично вивчила табличку над хромованим краном.

«Свердловина №4. Мінеральна вода збагачена магнієм, сульфатами та гідрокарбонатами. Сертифікат відповідності МОЗ №451-Б».

«Класичний слабомінералізований розчин, – автоматично відзначив її внутрішній голос. – Сульфатно-магнієва вода. Покращує іонний обмін клітинних мембран. Ніякої магії».

Рита підхопила валізу – колеса жалісно заторохтіли по старій тротуарній плитці – і вже хотіла швидше пройти до адміністрації, коли Соня раптом застигла. Дівчинка витягла руку до триколірного кота, який розлігся на мармуровому парапеті бювету. Рита смикнула її за руку.

– Соню, не чіпай…

Вона не договорила.

На секунду відволіклася на доньку, підняла очі – і завмерла.

Назустріч алеєю йшов чоловік.

Пазли в голові заклинило. Вона впізнала його миттєво, хоча минуло майже вісім років. І все одно не повірила самій собі.

– Макс?.. – тихо, майже сором’язливо вимовила вона.

Максим Волянський. Той, чиє ім’я вона роками старанно викреслювала з пам’яті. Геній курсу. Колишній хлопець з яким в студентські роки були доволі тісні стосунки. Головний суперник. Той, кому всі пророкували велике майбутнє в нейрофізіології. І той, хто закинув реальну науку відразу після отримання червоного диплому.

У Рити миттєво увімкнувся раціональний сканер. Він виглядав приголомшливо. Підтягнута фігура, рівномірна золота засмага, спокійна, впевнена хода. За частку секунди в голові склався рятівний «міраж статусу»: якщо геніальний Макс тут, у цьому санаторії, значить, усе склалося правильно. Значить, він став провідним нейрофізіологом. Приїхав на конференцію. Або його запросили для консультації якоїсь VIP персони. Їй стало дивно легко на мить: отже, він не провалився. Отже, її колишній геній не став тим, кого вона найбільше боялася уявити.

І саме в цю мить Макс підняв очі й помітив її.

Корольова Корольова

Його посмішка з’явилася не одразу. Спочатку він просто впізнав мене. А потім посміхнувся — ширше, ніж я очікувала. Але перед тим, як зробити крок назустріч, його погляд ковзнув мені за спину — туди, де Соня все ще тягнулася до кота. І в очах у нього на мить з’явилося щось інше. Глибоке. Зосереджене. Майже чорне. Він «прочитав» дитину за дві секунди. Я побачила це. Побачила, як його погляд став гострим, чіпким, таким, ніби він дивився крізь шкіру і м’язи прямо в її маленьке, втомлене серце. І лише після цього він знову сфокусувався на мені.

Мені стало ніяково від думки: «невже він миттєво зрозумів, що вся моя нинішня залізна жорсткість і те, як я судорожно поправляю недбалий пучок на голові, намагаючись сховати дорожню втому, — це лише захисна маска? Товста. Багатошарова. Але все одно — усього лише маска».

Він зробив кілька кроків назустріч.

— Рито? — його голос звучав точно так само, як і тоді. М’який, з легким оксамитовим баритоном, який колись змушував моє серце пропускати удари. — Всесвіт дійсно вміє дивувати своїми маршрутами. Привіт.

Мене сіпнуло. Горло стиснуло так, що стало важко ковтати. Замість того, щоб відповісти, рука сама потягнулася до кишені. Я вихопила телефон і кинула погляд на віджет фітнес-трекера. Соня була за двадцять кроків, біля самого парапету. Зелений індикатор світився спокійно. Пульс у нормі. Сатурація стабільна. Мікротремор відсутній. Дитина ще не перевтомилася. Ще тримається.

Цього двосекундного сканування мені вистачило, щоб трохи заспокоїтись і зібратись. Я повільно сховала телефон назад у кишеню і знову подивилася на нього.

Але цього разу моя звична, виплекана роками залізобетонна броня з іронічних шпильок та лікарського цинізму чомусь не спрацювала. Розумні, глибокі очі Макса, які дивилися на мене без жодного осуду, а лише з безмежним, теплим розумінням, позбавили мене будь-якого захисту. Замість того, щоб виставити вперед бар'єр із сарказму, я відчула, як у грудях гарячою хвилею розливається глухий, безпорадний біль від усього, що колись було втрачено. Я стояла посеред галасливої алеї санаторію абсолютно обеззброєна, дивлячись на хлопця, який колись був для мене цілим світом.

— Привіт, Максе, — нарешті відповіла я, взявши себе в руки, хоча голос несподівано здригнувся, видаючи всю ту бурю, яку мій аналітичний мозок так марно намагався придушити. — Ти… ти так кардинально змінився.

— Ти… ти так кардинально змінився, — повторила я, бо на розум нічого розумнішого не спадало. — Рада тебе бачити.

Макс знову посміхнувся — тією самою м’якою, майже невагомою посмішкою, яка колись виводила мене з рівноваги, а тепер здавалася мені якоюсь... зверхньою. Він стояв посеред алеї, вільний, легкий, немов повітряний потік, у своїх дивних лляних штанях, що виглядали як піжама, і випромінював такий внутрішній спокій, що в мене зачесалися кулаки.