Глава 1: Діагноз «Курортний роман»

Глава 1: Діагноз «Курортний роман»

Світ за вікнами тринадцятої міської лікарні мав колір розведеної фізіологічним розчином гуаші – сірий, вологий і безнадійний до самого коріння. Маргарита Корольова дивилася на це крізь засиджене мухами скло ординаторської, затискаючи між долонями паперову склянку з рідиною, яка за документами проходила як «кава з автомата», а насправді була концентрованим гріхом і трьома ложками паленого цукру.

У її шоппері, що розлігся на стільці як шкіряний бегемот, тихо брязкали блістери з антигістамінними, тонометр і наполовину обгризений Сонькою льодяник зі смаком барбарису. Рита потерла повіки. Шкіра під пальцями здавалася сухою, як пергамент, який уже почав тріскатися по краях.

– Твої дизайнерські мішки від Chanel сьогодні виглядають особливо глибокими, Марго, – прохрипіла вона власному відображенню у дзеркалі шафи.

Сьома добова зміна за місяць залишала після себе специфічний посмак: у голові замість думок крутилися фрагменти латинських термінів, а люди навколо здавалися не особистостями, а ходячими історіями хвороб. Ось санітарка товче шваброю по лінолеуму – явна лівобічна люмбалгія, компенсаторно кривить таз. А онде молодий інтерн Ігор повзе стіною, гублячи ручки з кишені – класичний синдром дефіциту уваги на тлі хронічного недосипу, помножений на тваринний жах перед її обходом.

Вона зітхнула, підхопила важкий стос медичних карток – тридцять дві штуки – і рушила по коридору. Кінцева мета – кабінет головного лікаря. Потрібно було підписати графік чергувань на наступний місяць. Рита подумки вже розставила себе на всі нічні зміни по вихідних: так платили більше, і можна було закрити черговий рахунок за приватний реабілітаційний центр для Соні.

Двері кабінету Віктора Борисовича зустріли її звичною тишею та запахом дорогого тютюну, який головний лікар курив потай, відкриваючи кватирку.

– Вікторе Борисовичу, я принесла виписки по другому відділенню. І ось графік на вересень, – Рита поклала стос на стіл із глухим паперовим стукотом.

Головний лікар, сивий, солідний чоловік із глибокими зморшками на лобі та окулярами на тонкому срібному ланцюжку, навіть не подивився на папери. Він дивився на Риту. Пильно. Так дивиться патологоанатом на перспективний експонат.

– Корольова, – тихо сказав він, знімаючи окуляри. – Ти коли-небудь бачила, як виглядає сировина для виробництва активованого вугілля?

– Вікторе Борисовичу, якщо це натяк на якість моїх звітів…

– Це натяк на вигляд твого обличчя, – перебив він, різким рухом вириваючи стос карток з її рук і відсуваючи їх на край столу. – Графік на вересень я не підпишу. Навіть під дулом пістолета. І на жовтень теж.

– Але мені потрібні ці чергування! Ви ж знаєте ситуацію із Сонею, нам призначили новий курс…

– Я знаю, що якщо ти зараз не зупинишся, то через місяць я буду оглядати тебе у відділенні гострої психосоматики, – Віктор Борисович ляснув долонею по столу. – Ти подивись на себе! Очі запали, пальці тремтять. Ти ж невролог, Марго! Ти маєш знати, як працює виснаження синаптичних запасів дофаміну. Ти зараз – ходячий посібник із професійного вигорання третьої стадії. Клінічний випадок.

Рита випрямила спину, її губи звично вигнулися в їдкій, захисній посмішці:

– Вікторе Борисовичу, моя нервова система в ідеальному тонусі завдяки трьом літрам кави та природній злості. Робота – це єдине, що тримає мої мізки в купі. Навіщо мені відпочинок? Щоб сидіти в порожній квартирі й слухати власну тривожність, переживаючи за доньку?

– Тобі тридцять років, Марго, – голос головного лікаря раптом втратив адміністративну сталь і зазвучав майже по-батьківськи. – Ти взагалі не повинна сидіти в порожній квартирі. Ти повинна ходити на побачення. Дозволяти комусь оплачувати твою каву, дарувати тобі квіти і робити компліменти, а не тільки приносити аналізи на підпис. Коли ти востаннє кудись виходила не в медичному халаті? Коли у тебе взагалі востаннє був чоловік?

Рита на мить завмерла. Удар був несподіваним і влучив прямо у стару, надійно забинтовану рану. Але вона миттєво оговталася, виставивши вперед звичний щит із професійного сарказму.

– Побачення? З ким, Вікторе Борисовичу? З апаратом МРТ, який гуде так само стабільно, як і моя голова в кінці зміни? Чи, може, завести інтрижку з кимось із наших пацієнтів із радикулітом?

– Я серйозно, Корольова. Ти молода, вродлива жінка. А перетворила себе на функцію.

– Я функція, яка забезпечує виживання моєї дитини, – відрізала Рита. – Чоловіки у моєму віці та статусі – це нестабільний хімічний елемент. Зайва змінна в моєму ідеально розрахованому рівнянні виживання. Вони вимагають часу, емоційного обслуговування та регулярних вливань окситоцину. А мій окситоцин жорстко лімітований, він увесь іде на Соню. До того ж, з гіперактивною дитиною і її діагнозами романтика світить мені хіба що в мріях під крапельницею.

– Ти ховаєшся за хворобою доньки і за своїм медичним цинізмом, наче в бетонному бункері, – похитав головою Віктор Борисович.

– Я просто констатую факти. Романи мені нахрін не впали, – пирхнула Рита, схрестивши руки на грудях. – Мій єдиний ідеальний чоловік на найближчі років десять – це подвійне еспресо. Він завжди гарячий, швидко приводить до тями, не вимагає уваги до свого ego і ніколи не розчаровує зранку.