Дагеротипи та тіні

Вінсент.

Над полем, над полем, над болем вібрує небо,

вібрує під небом зерном золотим - земля...

Ти знаєш, самотність - вона проника між ребер -

малює дорогу - й дорога веде в поля

такі золоч`ені, аж їм ні кінця, ні краю!

А ти поміж ними - Творця недолугий клон.

І все що лишається - випустити цю зграю

крізь отвір у серці - цю зграю гірких ворон,

які вже чекають на постріл. Пора. Ворони.

Ше подих. Ше помах. Ще пензля один мазок...

Ти знаєш, самотність - це те, що невиліковно.

Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.

Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.

(Вінсент посміхнувся. Вінсент натиснув гачок.)

Серпень. Із фотоальбому.

Пастуше, всі твої баранчики
розбіглись небом - хто куди...
Палає місто помаранчево,
фата-морганить без води:
чорти в розетки пхають пальчики.
Стрибає пульс. Танцюють зайчики.
Пливуть трамваї крізь меди...

Застигло сонце поцукроване,
немов бджола у бурштині.
І перехожий, поцілований
теплом у тім'я, мов у сні,
асфальту твердь не відчуваючи,
примарну чуючи трубу,
лежить, немов відпочиваючий
на білім пляжі Малібу.

Фіксує, хоч уже не дивиться:
1. Шалена спека. Серпень. Сіль.
2. Солдатик в натовпі на милицях.
3. " Пивна" , MacDonalds, "Кури - гриль".
4. Ліхтарний стовп, "підлитий" песиком.
5. Засмаглі литки пишних краль.
6. Політ бджоли над м'ятим персиком.
7. "Швидка", що спізниться, на жаль...

Солодкий травень.

Солодкий травень. Соло солов'я.
Солом'яного кольору перини
пливуть собі по небу... Жаль - не я
над цим бузком, трамваєм, містом лину...
Де пахне вечір спокоєм і сном.
В пісках пісочниць - голі купідони.
І курять крізь відчинене вікно
неголені сусідські аполлони

подейкуючи мляво про футбол,
війну,"бабів", повістки, ціни, пиво...
На лавочках сідничок юних Лол
торкають однокласники цнотливо.
І світ такий одвічний - до прозрінь,
де гасне вечір - синьо... Синьо... Синьо...

Де женщіни з обличчями богинь
медитативно лускають насіння.

Вже проза.

Ну що ж, Джульєто, життя - вже проза.
Тушкуй котлети. Суши мімози.
Чекати досить Коня і Принца.
Знімай пуанти. Тобі за тридцять.

Звикай, Джульєто, до перших тріщин
в ранковім люстрі - нестерпно віщім.
Нестерпно чеснім. Чужім - нестерпно...
Де мерзнуть ноги. Чи - крила терпнуть?

І терпне спогад - вуста гарячі...
Солодкі. Вперше. П'янкі. Незрячі.
Ванільний опік. Кордони стерто.
Пульсують крила.

Горять котлети.

І п'є тихенько коньяк - Джульєта...

off

Десь на Сьомому Небі
Господь запивав валер'янку.
Сонце мовчки скотилося в темряву,
сльози - у чай.
Хтось - давився омаром,
Хтось - криком в підбитому танку...
Хтось тихенько співав "Алілуя",
а Хтось відчайдушно - "Стріляй!"

Хтось так солодко хляпав 
медами... Хтось кров"ю вмивався...
Хтось ефектно жбурляв
срібняками новітніх Голгоф...
І Господь уві сні шепотів: "Я - награвся!
Награвся..."
і нервово намацував кнопку
 із надписом "Off"

Триває

Многорука. Многолика. Божевіллям осіянна,
де з екранів - лики, пики, перемовини, осанна.
Де нерони піють ласо, б'ють царьки копитом в груди.
Мамо... Марно... Маски... Каски... Недозвірі... Псевдолюди...

Перестрілки. Перев'язки. Труни. Трупи.
Далі буде?

Небо синьо червоніє. Із чола сочиться зрада.
Чорно білий день чорніє. Світлий Град рівняють "градом".
І земля ковтає справно кулі, людоньки, гранати.
Тут колись "ку-ку" - зозулі. Тут тепер - частіше матом.

І Петро в руках старечих вже дарма ключі стискає,
бо ідуть щодень, щовечір душі... Душі - небокраєм 

крізь прострелені ворота замінованого раю.

Бог оглух. Війна.

Триває.

Вчора

Містом блукають трамваї-залізні-ведмеді,
сонце підсолений сипле до ніг арахіс.
День прилипає асфальтом- розтопленим- медом,
запахом кави - із присмаком стріляних гільз.

Місто пульсує-плюсує-фасує новини:
спека, гарячі путівки, прем'єра, футбол.
Вчора на фронті солдат підірвався на міні.
Повний розпродаж купальників! Danke! That"s all.

Темрява. Свічка. Провалля. Вагон. Валідол.

Канатоходець.

Канатоходець іде канатом,
Канатоходець хмільний, як чіп:
Вічний канат - безкінечне свято,
де над юрбою - кульбіт, шпагати,
аплодисментів гучні кантати,
криків "бравіссімо!" черствий хліб.

Канатоходець танцює модно -
вправності рухів немає меж!
П'яна юрба шаленіє, стогне...
Чом же прозріння росте холодне:
там, під ногами, внизу - Безодня,
над головою  - Безодня теж?

Канатоходець всміхнеться гірко,
вірити стане в єдиний фарт:
в клоунських штанях - на дірці дірка-
Смерть - милосердний господар Цирку-
згасить софіта примарну зірку,
лусне нарешті колись - Канат.

Про день.

На травах бринять струнно
світань золоті роси.
А Небо - таке юне!
А трави - іще босі...

В отавах, де спить Літо,
загублені ним заб'авки:
бджолині міста - з квітів,
червоні плащі - маків...

І чує крізь сон Літо,
як в Небі росте - Сонях...
В церковцях суцвіть світло
джмелята у дзвін дзвонять...

про день,що зросте квіткою...
Про світ, де війна - спомин...