Розділ 7

Наступного тижня Захар звільнився з роботи. Навіть здивувався, наскільки легко йому вдалося це зробити. Просто прийшов до директора та сказав, що йде з посади адміністратора. Директор спочатку вирішив, що це жарт, а потім просто не хотів його відпускати.

Але Захар залишився вірним своєму рішенню. Чітко відчував, що без Наді йому не потрібна цікава робота та безтурботне життя. І якщо заради неї доведеться всім цим пожертвувати, так і вчинить.

Він та Олеся прийнялися шукати все, що тільки могло вивести на прокляту діадему. На щастя, молодшій сестрі не довелося кидати університет. Почалися канікули, дипломну поки що писати не потрібно, а іспити…як-небудь здасть.

- Якщо не здам, то й біс із ними, - твердо промовила вона, коли Захар посвятив її у свої плани.

Спочатку вони шукали в Інтернеті, жадібно читаючи статті, присвячені тій кривавій справі, що розігралася у рідному місті тридцять років тому. Справу начебто не розкрили, принаймні вбивця не був знайдений. Хоча Захар та Олеся вже чудово знали, що Василину задушила молодша сестра Алла. Вона не змогла протидіяти містичній силі діадеми. Мабуть, прикраса, діючи кожного разу, обирала найслабкіше місце та безжально била туди.

У самій кримінальній хроніці вони дізналися мало. Сама справа виявилася досить банальною. У київського багатія загинула старша донька, що збиралася вийти заміж. Убивцю шукали, але раптом пошуки припинилися. Натомість за нареченого вийшла заміж молодша донька.

Врешті решт, їх обох знайшли мертвими в особняку, що знаходиться недалеко від Києва. Слідів насилля не виявили, здається молоді люди померли від страху чи шоку. Вже після цього, з невідомих джерел дізналися, що вбивцею Василини виявилася Алла. Що сталося з батьками обох сестер невідомо…

Щодо діадеми, то вона зникла. Якщо прослідкувати за її ходом, то прикрасу приніс додому глава сімейства. Звідки він взяв коштовність невідомо. Навіть з його статками, важко припустити, що корона була куплена чесно. Подарував прикрасу старшій доньці, після її смерті, перейшла у власність до молодшої. Після весілля корона знову пропала. Ходили чутки, що бачили якусь білу постать у цій діадемі. Та все це не мало доказів.

Захар та Олеся здогадалися, що історія цієї прикраси має більш глибоке коріння, ніж історія тридцятирічної давності. Хлопець поділився здогадками з Олесею про те, що діадема колись належала до роду Борджиа. Показав ілюстрацію з Інтернету, але вони вдвох так і не дійшли висновку.

Потрібно було розшукати хоч когось з родини тих багатіїв, в якій сталося таке страшне горе.

Вони прийнялися за пошуки. Як виявилося з сімейства не знайшлося нікого з близьких родичів, які б могли допомогти. Беручи до уваги Максима, то його рідні люди вже давно жили за кордоном, тому знайти їх немає можливості. Навіть у соціальних мережах не вдалося.

Нарешті Олесі пощастило. Зуміла «відкопати» деякі відомості про жінку, що жила в родині Василини та Алли у якості домашньої робітниці. До того ж, вона, можна сказати, виростила дівчат, знаючи їх з самого дитинства.

Жінка Галина 1961 року народження проживала на вулиці Героїв Сталінграду. Хоч район вважався престижним, але будинок виявився звичайною п’ятиповерхівкою без ліфту. Дістати номер телефону не вдалося, як і знайти жінку у соцмережах. Вдалося лише знайти адресу, а номер квартири вивідувати у сусідок, що займали лавки біля під’їзду.

- То ви кажете, що Галина майже не виходить з дому? - запитав Захар у сухорлявої бабусі, що активно відповідала на його запитання.

- Тільки у магазин, та й то, якби могла нічого не їсти, сиділа б удома.

- Причину не знаєте? - поцікавилася Олеся.

- Та хто ж відає? Взагалі Галя дуже мовчазна. Хоч би раз посиділа з нами, про онуків наших послухала. Так ні! Горда, мов якась королівна.

- Дякуємо вам, - промовили молоді люди.

Олеся та Захар піднялися на останній поверх. На сходовому майданчику розташовувалися чотири квартири. Та, що була їм потрібна, знаходилася у кутку, наче натякала, щоб мешканку не турбували.

- Раптом її вдома немає? - запитала Олеся.

- Сумнівно. Адже ти чула, що сказали. Зовсім з дому не виходить. У будь якому випадку, зараз дізнаємося.

Захар впевнено натиснув на кнопку дзвінка. Той відповів пронизуватим звуком, що змусив мимохіть здригнутися.

За дверима панувала тиша. Здається, квартира була покинута дуже давно. Але хлопець з дівчиною відчували, що це не так.

Знову натиснули на дзвінок. На цей раз, пильно прислухавшись, молоді люди вловили трошки відчутну метушню. Проте, двері їм не поспішали відчиняти.

Олеся припала до дверей та голосно промовила:

- Відчиніть будь ласка. Ми прийшли запитати дещо, дізнатися те, що нам дуже важливо знати. Якщо ви нам не допоможете, більше ні на кого сподіватися.

Але як і раніше панувала тиша. Олеся та Захар переглянутися:

- Що будемо робити? - запитала дівчина.

Той знизав плечима.

- Вона наша єдина надія. Тому йти звідси не варіант. Доведеться чекати, доки змилостивиться. Колись же має вийти з квартири. Навіть якщо просидимо тут кілька днів…