Розділ 1

Квітень 2020 року

Захар поспішав додому сяючи від щастя. Йому все не вірилося, що це сталося насправді. Сьогодні його визвав до себе власник ресторану, де хлопець працював уже шостий рік. Щиро кажучи, він трохи злякався, коли його викликали, та почав перебирати, де він міг провинитися. Проте за весь той час, що працював у закладі, не знайшлося нічого, щоб змусило начальство бути незадоволеним його роботою.

Результат перевершив усі сподівання у кращу сторону. Директор напряму запропонував Захару посаду адміністратора. І хлопець погодився. Врешті-решт, має досить досвіду у ресторанній справі, про цю посаду давно мріяв.

Захар задумався. В його житті було багато хорошого: непогана квартира майже в центрі (залишилася від бабусі), молодість та краса. На нього часто задивлялися дівчата. Тепер, ще і гарна зарплатня…

Найбільшим скарбом у його житті була і залишалася Надія. Та сама юна дівчинка, яку він зустрів,  працюючи у першому ресторані. Коли приніс їй чай з м’ятою та зрозумів, що закохався…

Вони зустрічалися десять років! Страшно подумати про цю цифру. Невже люди можуть стільки залишатися разом і не набриднути один одному? Якби Захар почув таке про когось іншого, не повірив би. Але з Надею він рівно стільки, і готовий був прожити все своє життя з нею. Тому що це кохана дівчина, без якої свого життя не уявляв. Проте вони навіть не жили разом…

Надію та її сестру Олесю виховували суворі батьки. Які завжди вважали, що хлопець та дівчина не можуть жити разом до шлюбу. Надя також розділяла цю думку. Коли два роки тому, хлопець зробив пропозицію об’єднати життя під одним дахом, рішуче відмовила. Незважаючи на те, що більше за все хотіла прийняти пропозицію. Надя не вміла брехати, це одразу видавали її зелені очі.

Захар відчув до неї повагу та намір зробити все можливе, щоб до його домівки, Надія вступила законною дружиною.

Зараз він нарешті може дозволити зробити пропозицію коханій людині. Як не гірко зізнаватися самому собі, але на заваді ставало фінансове питання. Надія була дочкою досить багатих людей, і ця нерівність допікала хлопцеві.

Сама дівчина не один і не два рази говорила, що готова відмовитися від розкоші, тільки б стати його дружиною. Та й батьки Надії ставилися до нього добре і готові були допомагати. Проте, якась гордість не давала Захарові погодитися на благородні умови.

Тепер, коли він пішов уверх по кар’єрним сходам, то прийняв рішення. При першій же зустрічі, зробить пропозицію тій, яка давно вже її чекала.

Так, Захар міг вважати себе щасливою людиною. Здається у нього було все, що потрібно для щастя. І від цього іноді ставало моторошно. Така вже людська натура, що  іноді для того, щоб повірити у щастя, за нього потрібно боротися.

Захар піднявся на четвертий поверх, відкрив двері, зайшов до помешкання. Простора, двокімнатна квартира обставлена зі смаком. За чистотою особисто слідкувала Надія, яка приходила тричі на тиждень та наводила «марафет», роблячи житло ще більш затишним.

І ось зараз, коли Захар зайшов сюди та  оглянув кімнати, чітко зрозумів: більше не хоче жити тут один.

- Так! Так! Так! -  трохи не кричала Надія, повиснувши на шиї коханого хлопця.

Здавалося що дівчина від щастя зараз знепритомніє, тому Захар турботливо тримав в обіймах свою наречену.

Минув тиждень з того моменту, як Захар прийняв рішення. Надія разом із сестрою гостювали у родичів. І хоча вони регулярно списувалися та дзвонили один одному, хлопець хотів зробити пропозицію при особистій зустрічі.

- Я дуже тебе кохаю, Захаре, - сказала Надія, заглядаючи в очі хлопця, - знай це, милий. Щоб не трапилося.

- Я знаю, бо це взаємно, - тихо відповів хлопець.

Тільки тепер згадав одну дуже важливо деталь. Коли дівчині роблять пропозицію, прийнято вдягати каблучку. Як він міг забути про це? Невже слова «виходь за мене» настільки забили йому памороки?

Надія почала його цілувати. В кожний поцілунок вкладала ті почуття, які жили в її серці. Іноді  запитувала себе, чим заслужила, що доля подарувала їй того, кого вона могла любити та хто любив її.

- Послухай, - від трошки відсторонив від себе дівчину, - каблучки немає… але вона в тебе буде, присягаюся.

- До дідька ту каблучку,  - засміялася Надя, - вибач, що лаюся.

- Вона буде в тебе завтра ж, - хлопець знову припав до її вуст, - вітаю, мила моя Надя. Тепер ти не моя дівчина, а наречена.

- Вже кортить розказати Олесі, - сказала Надія, - ти не проти, якщо завтра ми з нею прийдемо до тебе в гості?

- Сподіваюся жити вона не буде з нами після одруження, - не дуже задоволено сказав хлопець.

Але тут же додав:

- Тобто… я не проти її присутності, але коли ми станемо подружжям…

- Тихо, - тонкий пальчик Наді ліг на вуста нареченого, - звісно вона не житиме з нами. Але поки ми ще не одружені, нехай іноді буде з нами. Вона ще маленька, щоб лишатися сама.

- Маленька? Їй вісімнадцять.

- Для мене вона завжди буде маленькою, - промовила Надя, - ми з нею, незважаючи на різницю у віці не тільки сестри, але і кращі подруги. Я впевнена, що вона буде рада моєму  щастю. Нашому щастю.