Ввічливість

Ми їхали на дачу. Все-таки вихідні, а я дуже скучила за шашликом, та й мій чоловік готує його чудово. Ми проїжджали розбиту вантажівками і місцями нерівно відремонтовану дорогу, що пролягала крізь алею сосен. До місця призначення залишалося зовсім небагато. Щоб дістатися до дачного кооперативу, потрібно було з'їхати з траси на ґрунтову дорогу, яка веде далеко через поле. Дорога нерівна, з вибоїнами, чоловік постійно лається, коли доводиться тут їхати. Мала швидкість, розмірений темп, ями, і жодної живої душі.

— Коли вони вже асфальт тут покладуть, ми що мало внесків платимо?, — бурчав усю дорогу чоловік, а я дивилася на захід сонця. Дуже гарний, завжди як в перший раз.

Є якась романтика все таки, щоб ось так вибратися подалі від цивілізації, де не буде навіть продуктового магазину. Тільки тиша, щебетання пташок, подув вітру і максимум шум від нечисленних сусідів. Та й то шуму зазвичай небагато, один сусід весь час п'є, інший з'являється на дачі раз на рік, решта теж рідко приїжджають, бо швидко стає нудно. Ну, а що тут робити? На вихідні хіба що приїхати, щось посмажити, посидіти, відпочити і назад. Єдиний виняток з цього правила — наші сусіди через паркан. Мила подружня пара, весь час на своїй дачі, там же все й вирощують, колодязь пробурили, опалення організували і живуть собі, не покидаючи кооперативу. Спілкуємося з ними не дуже часто — «Здрастуйте, як поживаєте?», це максимум, але я ось подумала може, раз така можливість, нам з ними краще познайомитися? Це й вирішила запропонувати чоловікові.
 — Може, ми запросимо наших сусідів через паркан на шашлики? Думаю, буде веселіше.
Сержик мій, напружений від дороги і того, що вже втомився перемикати передачі на нашому старенькому «Ніссані», злегка роздратовано відповів: — Веселіше? А тобі зі мною недостатньо весело, так?
— Я знаю, що ти не дуже любиш нові знайомства, але все ж іноді варто виходити за межі зони комфорту, — вздихнувши, але все ж намагаючись підбадьорити й переконати, відповіла я.
— Не знаю, нудні вони. Напевно, постійно у своєму городі копаються, тільки про розсаду й говоритимуть, нам і без них добре буде, — твердо підсумував свою думку чоловік.

Я не стала його переконувати далі, може, нам і справді буде краще наодинці. Посмажимо, відкриємо вина, розпалимо пічку разом...

Ми вже під'їжджали до нашої дачі, залишалося зовсім небагато, як раптом наш «Ніссан» почав тремтіти й трястися підозріло. Чоловік напружився, але старався не подавати виду, ніби ось ось все піде як надо. На хвильку здалось, що так і є. Сержик спробував перемкнути передачу — не вийшло. Він вилаявся, витиснув зчеплення, натиснув на газ, двигун заревів, і ми зупинилися. Сергій спробував увімкнути передачу, але коробка застрягла в нейтральній позиції і не піддавалася. Після кількох невдач і потоку лайки, він, як і авто, здався.

— Приїхали, — підсумували ми в унісон.
Ми зупинилися якраз перед воротами наших сусідів Петренків. Ми сиділи, думали, що робити далі, і в цей момент відчинилися ворота. Марина, сусідка, підійшла до машини і запитала, що сталося, що за рев мотора. Вона була одягнена в робочий одяг, з залишками бруду на рукавичках, мабуть, займалася городом.

— Та ось, схоже, моя машина вирішила зламатися в найвдаліший момент, — сказав з ноткою іронії та втомленим виразом обличчя чоловік.

— Ой, який жах! Ви щойно приїхали? Я зараз Олега покличу, він вам допоможе, — сказала, схопившись за серце, Марина і пішла кликати свого чоловіка.

Ми вийшли з машини, Сергій відкрив капот і спробував подивитися, що може зробити, а зробити він може мало що, хіба що багатозначно дивитися і зітхати, вдаючи, що щось розуміє, крім того, куди заливати склоомивач. У цей момент до нас вийшов Олег, у протертих тренівках та у брудній старій футболці, яку він, мабуть, ще за старшим братом доношує.

— Так, ну, що у нас тут? - почав він здивований, - Ого, а ви знали, що у нас тут не паркомісце? Привіт, сусіде, — простягнув руку моєму чоловікові, заглядаючи під капот, посміхаючись і щось смикаючи.

— Сам не знаю, вставив нейтралку і назад вже не можу витягнути.

— Ага, щось з коробкою, знаю таке, так просто тут це не виправити, сусіде, — з легкою усмішкою він поплескав по плечу Сергія, і заспокоюючи продовжив - давай допоможу доштовхати до вас, потім вже будемо розбиратися, пізно сьогодні вже.

Прийнявши, що зараз нічого кращого зробити не можна, чоловіки пішли до багажника і стали під мої чуйні команди заганяти машину до нас у двір. Після цього Олег видихнув і почав говорити, що потрібно буде зранку зателефонувати голові кооперативу, може він знає, що робити в такій ситуації.

— Гаразд, дякую тобі, що допоміг, може, ще завтра поговоримо, — прийнявши ситуацію і потиснувши руку, сказав Сергій.

— А може, посмажите з нами шашлик? — раптово вирвалося у мене.

Мій чоловік подивився на мене таким поглядом... повним відсутності захоплення.

— Хм, а у вас і м'ясо є? Якщо так, то давайте, я якраз новий мангал змайстрував, - з натхненням сказав Олег, — я взагалі в м'ясі фахівець, часто з дружиною його готуємо.
— Так, мій чоловік маринував, — посміхаюся я і дістаю з машини миску заготовленого м'яса.

Сержик, розуміючи, що буде не ввічливо буде відмовити, тим більше після наданої допомоги, видихнувши, каже: — Гаразд, показуй свій мега-мангал, сусіде.

Ми пішли до них. Олег досить швидко кинувся, щось крикнув Марині, повернувся і став нас забалакувати та розпитувати — виявився він досить балакучим. Чоловік на всі його історії втомлено кивав і говорив «так, звичайно», і ніс цю миску, що пахла маринадом. Єдине, що тримало його на ногах, — це думка про те, що скоро він його скуштує. Він так старанно про це думав, що не помітив на вході у двір до сусіда бордюр, спіткнувся, і все м'ясо опинилося на землі. Лайка й апатія — ось що було в наступні кілька секунд.