22. Довгий шлях до дому

Як тільки Кароліна пішла, ми потихеньку почали збиратися додому. Ми робили це повільно і не поспішаючи. Зрозуміло, що за нами спостерігали через паркан. Але ми були в курсі, і тому абсолютно не переживали. А навпаки навіть посміювалися потихеньку.

Повільно зібралися. Поволі, потихеньку, розтягуючись, пішли по всьому сів до повороту. Мої штани на той час вже до речі висохли. І дівчата їх гарненько заштопали. Було не жарко. Ми розтягнулися всією трасою. Якось само собою розбилися на парочки. На маленькі гуртки. І йшли собі тихенько, нікуди не поспішаючи.

- Мені здається, що позаду нас у кущах щось ворушиться. - зізналася мені Ілона, коли ми були вже десь на півдорозі до станції.
Я машинально хочу подивитися у той бік. Добре, що моя подружка не дала мені це зробити. Вона підтримала мене під руку. І на кшталт наче ми з нею закохана парочка, швидко схопила мене за руку. А сама продовжувала тихенько мені нашіптувати.
- Мабуть, за нами стежать. Якось це все звичайно дуже неприємно. Але мене це особисто абсолютно не чіпає. Це їхня особиста справа. Ось хай собі стежать. - зізналася мені Ілона. - Юра та Оля геть десь попереду нас усіх. Треба за ними обидва дивитися. Як би вони не розбалакали. Оля з ревнощів. А Юра цей ваш – на мою він гроші дуже любить. А такі за сто доларів усе що хочеш зроблять.

- Нам їх добре видно. – заспокоїв я Ілону. - Тому вступити в контакти чи зв'язок з нашими переслідувачами їм явно не вдасться. Щодо цього можна було бути спокійним. Єдине, звичайно, я переживаю за Альбіну, — щиро зізнався я Ілоні. Але впевнений, що у них все там складеться.
- Ось все-таки якась у тебе подружка бойова, сказав мені Макар. Він якраз у цей час відстав від Олени. – А такій дівчині можна мріяти. Сподіваюся у вас у місті все складеться чудово. - З якимось сумом говорив він мені ці слова.
- Я теж сподіваюся, — зізнався я своєму другові. - Головне, щоб у них там все гаразд склалося. Ось назад повернемося до міста. І там уже якось розберемося.
Попереду замаячіла станція. Та її було ще метрів п'ятсот. Саме в цей самий час повз нас промчала та сама чотиригодинна електричка.
- От і чудово, — зраділа, проходячи повз нас Олекса. - Тепер за нами точно ніхто не слідкуватиме. Ось вони приїхали на вокзал. Там немає нікого. Електричка поїхала. З нами Томи також нема. Ми поза підозрою. - Вона раділа, як дитина. - Але все-таки варто бути насторожі, — насамкінець сказала нам Олекса і додавши кроку, пройшла наздоганяти свого Сашка.
Коли ми вже підійшли до станції, то зустріч пішли якісь люди з десять.
- По-моєму, ті самі, яких ми бачили вранці у дворі у сусідки, — зізналася мені Ілона.
Вся ця компанія якось так на нас підозріло зиркнули. Але ми з ними спокійно розминулись. І вони пішли собі дорогою до села. А ми лишилися сидіти на станції.

- А давайте, щоб уже не було жодних підозр візьмемо квитки не на ту електричку, яка йде прямо в місто, а та яка йде у зворотний бік. А потім уже іншою дорогою до міста. – запропонував Гнат. Ось все-таки людям іноді спадають на думку геніальні думки.
- Це щоб їх заплутати остаточно. – продовжував він розвивати свою ідею. - Навіть якщо хтось за нами стежив чи в чомусь нас підозрював. Або десь тут спостереження веде. То він, звичайно, побачить, на яку електричку ми сіли. У будь-якому випадку цей потяг йде через те село, де нас мала чекати Альбіна. Тож ми нічого не втрачаємо.
Ми не довго думали над його словами. Усі швидко погодилися, що це буде чудово. Так ми вирішили зробити. Нехай це займе більше часу.

Юра та Оля трималися трималися поруч із нами і жодних спроб кудись там відійти чи тікати вони не робили.
Напевно розуміли, що навіть якщо вони захочуть зробити якусь гидоту, то все одно ж у місті її можна буде знайти.
А ми грали в карти і думали, як ми весело провели час на дачі.
- З'їздили такі називаються відпочити, - почав сміятися Сашко.
- Ось завжди ми якісь пригоди знайдемо. Ось де б ми не поїхали, – підтримав Макар. - Поїхали такі на дачу відпочити, а натомість стали брати участь у якомусь детективі.

Так за розмовами швидко пролетів час.
Підійшла наша електричка. Спокійно собі поринули у напівпорожній вагон. Ілона навіть ще звернула мою увагу на те, як з-за рогу вокзалу виглядають якісь підозрілі обличчя. Я уявляю, як вони були приголомшені, побачивши, що ми сідаємо не на ту електричку, яка йде до міста, а зовсім на іншу.

- Ось вони здивувалися, - сміялася Ілона. - Тепер їм нічого більше не лишається, як розчарованими йти додому.
Потяг рушив. Відпочинок закінчився. Але по-моєму все найцікавіше ще чекало на нас усіх попереду.