6. Сусідка

Як завжди, все найважче я взяв на себе – керувати. Але всі й так метушились, як скажені, бо дуже усім хотілося їсти. Але мені було сумно, через те що я не тепер не зможу зустрітися з Альбіною. І тому я вирішив зайняти себе справами. Щоб не думати та не страждати через це все.

Спочатку я почав картоплю смажити. Це ж скільки картоплі потрібно на таку велику компанію?! Ох і нелегку я собі справу обрав. Ну то й що. Зате немає часу скиглити та передаватися відчаю. Треба завжди чимось себе зайняти. Якоюсь фізичною працею, коли в особистому житті настають проблеми. Та праця ця важку, чесно кажучи. Та й спекотно постійно біля вогню стояти. Я сам сказав, щоб мені ніхто не допомагав. Цілих дві години біля грубки, мабуть, сам крутився. Я поки її рідну смажив то й і їсти перехотів.

- А картопелька то вдалася на славу! - Похвалила мене Ілона.
Мені чесно кажучи було дуже приємно це чути. 
- Ну, так, хто кухарював! - Гордо подякував я їй.
А потім звісно мені соромно стало. Бо усі ж працювали. Хтось яєчню робив. Дівчата он купу салатів наробили. 

Як вже все було готово то настав час сідати за стіл. Ще було не так вже й темно. Тому вирішили вечеряти на дворі. Тепло. Приємна така погода. Весела компанія. Що ще треба для повного щастя? Тільки ось кохану людину поруч. Ну, то вже така, мабуть в мене доля, вирішив я і не став більш про це думати та переживати. 

Але як тільки ми всі сіли за стіл, як звідкись, з'явилася якась жінка. Така невисока але крупної комплекції. 

- Доброго вечора всій чесній компанії! - Дуже голосно привіталася до нас ця незнайома пані.
Була вона така кумедна. І дуже-дуже балакуча і клопітка.
- Сашенька, Сашко. А де мама? А бабусі хіба нема вдома? А я їй обіцяла допомогти з городом, — крутилася біля нас, як дзиґа, ця невгамовна, середніх літ жінка. Вона напевно навколо нас і нашого столу кіл десять встигла зробити.

– Ой, ні, Горпино Петрівно. Нікого нема. Одна я тут. - Відповіла ій наша Олекса. -  Мама у місті. Бабуся в місті. А ми ось приїхали з друзями на вихідні, на природі, на свіжому повітрі відпочити.

- У тебе тут велика компанія. І хлопців скільки молодих та красивих. - Сусідка торкалася кожного з нас і знову кружляла навколо столу, заглядала мало не в кожну тарілку.
- Ну от якось скромно все тут. Я дивлюся і випити майже нічого. Та й закусити теж. Одна картопля та яєчня на столі. А пішли хлопці все до мене в гості. У нас і свої тут наречені теж є. Давайте, давайте. Тут у нас хвіртка через двір. Я вас і напою, і нагодую, як слід. А то що тут у вас за частування? А я господиня на все село почесна. Вареників вам зварю зі сметаною. Півня зараз засмажимо. Та всі дружно посидимо. І самогон у мене свій, домашній. Чи не покупний.

Не знаю, що на нас знайшло, але ця жінка нас так зачарувала, що ми всі дружно піднялися з-за столу. Миттєво захопили тарілки. І не роздумуючи пішли до неї у гості.

Підвір'я розділяла вузенька дерев'яна хвіртка. Ми пройшли по одному на подвір'я до сусідки. І встали всі купою не знаючи, де нам далі треба рухатися.

– Сюди, сюди, – покликала нас Горпина Петрівна
- Прошу всіх в альтанку.

Вже темніло і що і як у неї було на подвір'ї, ми особливо не придивлялися. Сусідка повела нас в альтанку. Сказала, щоб ми там поки що накривали на стілець. А вона піде доньок своїх покличе. Та принесе все, що в неї є для дорогих гостей.

- Якось, щиро кажучи незручно, — сказав я Олексі, — я в таких штанах затрапезних. А тут ще дівчата якісь. Мені соромно. Добре, що хоч темніє.

- Знайомтесь, — підштовхнула до столу трьох дівчат наша нова знайома. 
-  Це, Кароліна. - Показала вона на ту, що була ближче до нас. Така невисока на зріст дівчина років за двадцять.
- Це Тамара. - До нас підійшла велика така, міцна пані. Мабуть, їй десь двадцять вісім, чомусь вирішив я. Особлива я не роздивлявся. Темно вже було. Та й навіщо воно мені було треба. 
-- А це Ярослава. - Показала сусідка на скромну таку дівчинку. 
На вигляд їй було десь вісімнадцять. Вона стояла по середині та чомусь таємно посміхалося.

- Ой, а котра вже година? - Спитала чомусь Олекса. 
- Я спочатку не зрозумів навіщо їй час. Сидимо собі. Куди нам ще поспішати. Та виявляється вони зібралися в інше село на танці. Олекса, Сашко та Віталька та Гнат, та Макар. Спеціально, щоб сказати Альбіні, що я не зможу прийти. Оце я розумію — друзі!
Вони пішли. А ми залишились разом з сім'єю Горпини Петрівна. Їсти та пити далі.
За столом вийшло так, що Юрко поруч з дівчатами сів. Ближче до Олі. Здається вона йому сподобалося. То їх особиста справа. Як то кажуть — кохання їм та щастя.

Горпина Петрівна принесла з хати цілу чверть самогону. Я його, як відкрив! Аж сльози з'явилися. Наче й самогон чистий, як сльоза. А смердючий... Жах!

- Та ми й не таке пили. Що нам, хлопцям, якийсь самогон, якщо ми в армії спирт кухлями глушили. - Почав розповідати нам про свою службу в армії наш товариш Юрко.

- От якщо чесно, то я противник алкоголізму, — зізнався Юрко. -  Особливо жіночого. Тому треба із ним боротися всіма доступними мені методами. Ви питаєте мене, як це можливо зробити? А все просто. Випити все це самим!

- Наливай, — сказала на це Горпина Петрівна та й сам налила усім по першій.