5. Все пропало!

Я як глянув, так і обімлів. Мати чесна! Як же я тепер перед усім народом покажусь? А ще більше мене засмутила думка про те, що я пообіцяв Альбині, що прийду ввечері в клуб. До її села. Ми домовилися там зустрітися, як стемніє. А зараз все пропало. Я був у розпачі.

- Дивись, що з ними сталося. - Почав жалітися я Ілоні. - Бачиш. Вони в мене ззаду: по-перше – у дірочках усі стали, а по-друге – замизкані в чогось.
- Виявляється, це я, коли на багажнику їхав, колесом протер і замазав. Багажник, то слабкий виявився, та й просів під моею вагою. Не тому, що я такий вгодований. Я якраз нормальний. Це в Олекси велосипед поламаний. Ніхто не знав, що там такий багажник слабкий. От і думай тепер, що краще чи саночки возити, чи самому на них кататися. А ще й сміявся з усіх, що вони пішки йдуть. А розумні люди ідуть. От і до сміявся. Краще б я з усіма пішов. То все було б ціле. - Плакався я Ілоні.

А тут якраз і решта прийшла. Став з ними горем своїм ділитися, а дівчата відразу пораду дали.
- Тобі треба їх випрати, — каже мені Ілона. - Вони за ніч і висохнуть. А вранці я їх тобі зашию, — заспокоїла сильно вона мене.

А Оля навпаки каже.

- Це все знаки долі, - говоре вона мені. - Це хтось там на небі не хоче, щоб ти був з тією дівчиною з електрички. Я тобі це правду кажу. В мене теж таке було. Це все - доля, - сумно подивилися вона на мене. І побачивши що я її уважно слухаю, прошепотіла мені на вушко. - Тобі що тут своїх дівчат мало? Он вибирай, кого схочеш. Олеся нормально дівчина. Та й я, - вони майже обійняла мене за плечі. І це мені взагалі не сподобалось. В мене до неї - антипатія. З того самого разу, як вона мого товариша з носом залишила.

Та інші дівчата запропонували свою мені допомогу.

- Не слухай її. - Підказала мені Ілона, як тільки Оля десь відійшла по своїх справах. Роби так, як тобі казала. Я тобі допоможу.

Вирішив так і вчинити. Прати буду зараз, а потім, як висохнуть, заштопає їх добра дівчина. І буде нормально. Головне додому дістатися. А на дачі все одно в чому ходити, аби не голяка. Ні, я ходив би звичайно. Але просто перед дівчатами незручно. Ну і звісно не було в чому тепер йти на побачення до.

- Це мені зовсім не подобається. Та що й тепер зробиш. - Пояснив я друзям. - Не йти ж мені в клуб на танці без одягу. Мене це все дуже засмучує.

Але чим вони могли мені допомогти?

- Може в тебе щось є там, наприклад з одягу? - Спитав я в Олекси. - Ти моя остання надія. 
Вона прискіпливо оглянула мене з ніг до голови.
- Ой, вибач, навіть не знаю. На твій зріст ще треба щось таке знайти. Зараз в старих речах подивлюся. Зачекай, Андрію.

Пройшло хвилин десять, як вона щось там знайшла. 
Дала мені Олекса старі, мабуть, ще від її батька,  офіцерські штани з лампасами. Він у неї офіцером був – прапорщиком!  Виправ я свої улюблені спортивки та повісив сушити у дворі.

- У вас тут  у селищі народ, я сподіваюся, чесний, сумлінний живе, може мокрі та не втягне. А на ніч я їх до хати занесу. Як то кажуть – береженого Бог береже. - Сказав я Олексі.

- Я б тобі віддав свої джинси, -  сказав мені Макар.
- Я б теж віддав, - підтримав його Сашко.
-  І я. -  Це був Віталька. 
-   - Дякую! Дякую звісно, - відповів я своїм друзям. -  Та ви ж в курсі, що ви вище за мене і ваші брюки мені на жаль не підійдуть. Краще взагалі не йти, чим, як якійсь хламидник або босяк. 
Але я вам дуже дуже дякую!

Я був сильно розчулений, що в мене такі гарні та чудові друзі, які були здатні зняти з себе свої блюки, щоб тільки я пішов і побачив Альбіну.
Але так. Вони  усі були вище за мене. Таке життя. 
- Мабуть не доля, - з сумом вимовив я ці слова, які мені ніколи раніше не подобалися. 
-  Яка там не доля, - накинулася на мене Олекса. - Ми обов'язково вигадаємо щось, - заспокоїла Ілона. - Ми щось знайдемо. - Посміхнулася вона мені. 
Я повірив та заспокоївся. І вже більше про це не думав та не хвилювався.

А поки я займався своїм одягом, дівчата почали по господарству клопотати. Хтось біля грубки крутиться, хтось на стіл накриває, хтось у курник за яйцями поліз. Та й хлопці наші теж не відстають: дрова рубають, яєчню смажать, компот з холодильника дістають. 
Олекса — добра душа. Нічого для нас не жалкує.