4. Велосипед

- Співайте, - каже. - Що з вас узяти. - Може хоч дійсно веселіше буде. 

Ну і затягли з Сашком пісню. Удвох спочатку, а потім уже й решта підхопила. Гліб та Макар, вони з нас найсоромливіші. Поки не вип'ють. Це я та Сашко нахабніше будемо. І Віталька теж з нами співає. Один Юрко робить вигляд наче він не з нами. Таке мені не подобається. Та то його звісно особиста справа. Але все одно. Всі так всі. Чого тут соромиться? Заради друзів можно і поспівати було. Що тут такого? Може краще пішки по полях до станції йти? 

Люди спочатку здивовано перезиралися, а потім нічого, навіть плескати стали. Краще, звичайно, грошима, але оплески теж нічого. Ми то переважно пісні всі душевні, жалісливі співали. Провідниця навіть поцікавилася,

- А куди це ми такі молоді, їдемо?
- Ось товариша лікуватися веземо. - Кажу, щоб ще більше на жалість надавити. -  Хворий він у нас зовсім. Дуже хворий. - Заторохтіли всі, перебиваючи один одного і на Сашка показують. Це вони молоці. Швидко зрозуміли що до чого.
А Сашко у відповідь сидить, усміхається і то пики корчить, то провідниці покаже язик. Він в нас просто дуже веселий та гуморний. І так життя похмуре, то чого самому собі наводити в ньому темні кольори. А зараз ще й треба усім допомогти. Тут я дивлюсь у вікно, а наша станція вже скоро. От і добре, думаю я. Все обійшлося. 

Усі за речі похапалися і гайда на вихід. А ми з Сашком з усіма пасажирами культурно попрощалися, а з провідницею особливо. Добра жінка попалася. Навіть вилікуватись йому на прощання побажала. Особливо їй Сашко сподобався. Вона його бідного так шкодувала, мало не плакала.

- І хлопець наче нічого, а такий дурненький. Дурним напевно і залишиться.
Поки ми з усіма прощалися, вже станція замаячила. Поїзд тут завжди недовго стоїть. Вийшли ми всі на перон і давай на всі боки озиратися, Олексу шукати. Стоїмо, куримо, виглядаємо. Тут якийсь велосипедист педалями крутить. Придивилися — Олекса начебто. Ближче кермує. Справді, вона і є. Олекса наша!

Виявляється Олекса приїхала з дачі на станцію на старенькому, але ще досить нормальному жіночому велосипеді. Доки вона з усіма там собі віталася. Поки обіймалася з дівчатами. Мені прийшла на думку гарна ідея. Навіщо йти пішки, якщо можна поїхати. А ще краще, якби хтось крутив педалі, а я б собі їхав та горя не знав. Та здається така ідея прийшла не одну мені.

- Поїхали, — показала мені очима на наш єдиний транспорт, Ілона. - Давно вже я не каталася. У мене в дитинстві такий самий був. От наче мій. Один в один. 
- Та ну. - Відповів я. Хоч насправді мені дуже хотілося їхати, а не йти пішки усю цю відстань від станції до нашої дачі. - Якось не тойво. Буде ще мене, хлопця, дівчина везти.
- Та сідай. Чого ти. Та не дуже той і важкий. - Оглянула вона мене з голови до ніг. - Скільки там в тебе? П'ятдесят чи трошки більше? Я спортом займалася. Мені не важко. Сідай. Чого ти, Андрію. Хай йдуть собі пішки. А ми раз і на місці.
- Якщо тобі буде важко, то я займу твоє місце, — нарешті погодився я. 
- Та гаразд. Сідай вже скоріше. - Зраділа Ілона і миттю була вже за рулем нашого велосипеда.
- Ми на веліку. - Сказав я нашим. - Наздоганяйте! - Тільки й зміг крикнути я, як Ілона набрала швидкість і ми помчали назустріч вітру та новим пригодам.

Ілона педалі крутить, а я ззаду на багажнику примостився і сиджу собі, горя не знаю. Дивлюся собі на усі боки. Зліва дерева та залізниця. Справа — поля.

А наші друзі нехай нас пішки наздоганяють. А що — тут від станції до села кілометрів зо три по шосе ногами тупотіти. Краще вже я якось на багажнику, ніж пішки. Сиджу собі, на всі боки дивлюся, а Ілона тим часом педалі мовчки крутить. Загалом мені найкраще. Сиджу і тішуся, що я так чудово влаштувався. А погода так і шепоче, так і співає.

А десь далеко-далеко позаду, вся наша компанія плететься. Попереду Сашко із Макаром. За ними Аліса, Олекса та Олена разом з Віталькою повільно собі йдуть. А замикають похідну ходу Оля та Юрко.

Ось вони там плетуться собі десь позаду, а ми з  Ілоною далеко-далеко вперед відірвалися. Собі їдьмо не дуже то й поспішаючи. Мені взагалі краще усіх. Сиджу собі та й радію. А ось і поворот. Ми встали. Чекаємо. Поки усі наші підійдуть. З Ілоною про різне розмовляємо. Вона мене про хлопців наших питає. Я її про дівчат. 

- А вона нічого, гарна. - Сказала мені Ілона, коли ми трохи вирвавшись уперед, їхали собі не поспішаючи дорогою в бік села. А десь позаду нас маячила компанія наших спільних друзів.

- Вона тобі дуже подобається? - Все випитувала у мене Ілона. - Розумію. Вона гарненька. Мила така.
– Як подобається? - Не поспішав зізнаватись я у своїх почуттях поки що не дуже знайомій мені дівчині. Хоча, звичайно, між нами явно була симпатія. Ілона мені подобалася, як людина. Мені здається, у нас з нею було багато спільного.

- Там на тебе дівчина одна око поклала, - сказала вона мені не обертаючи голови.
Цікаво, яка така дівчина, подумалося мені. Напевно, якби я не зустрів Альбіну, то більше зацікавився цим фактом. Але зараз мене це якось особливо й не чіпала. Але все одно було цікаво.
– Вона сказала, що тебе знає. Я зараз про Олю говорю. - Нарешті назвала ім'я, тієї самої дівчини, Ілона. Вона, мабуть, помітила, що я ніяк не реагую на її слова. Ось і виклала все одразу.

- До речі Оля та Олена двоюрідні сестри. Ти точно її не пам'ятаєш? Я чула у вас там була з нею якась історія.
- А. То-то я думаю мені одна з цих дівчат була на когось схожа. Точно. Минулого року влітку ми відпочивали на турбазі та там познайомилися з Олею та її подругами. Просто у неї тоді була інша зачіска.

Я вдарився у спогади.
– Там була одна історія. – Я зробив коротку паузу. – Ну, як історія. Ми познайомилися із ними на танцях. Там була Оля та ще її дві подруги. Вона сподобалася одному хлопцю, що з нами був. А він такий звичайний та простий хлопець. І вона з ним цілий вечір прогуляла. У сенсі Оля. І начебто все в них було чудово. А на ранок приїхав інший наш знайомий. Такий весь із себе, на машині. В нього #жігулі" - 2109.  У білих штанах. Оля відразу з ним почала каламутити. Чесно кажучи з боку, це виглядало не дуже красиво. Так що якщо це дійсно та сама Оля з турбази, то як то вона мені все одно. Особисто я не люблю таких ситуацій. - Мені більше не хотілося про це говорити. Я замовк.