3. Незнайомка

Це була звичайна приміська електричка: тверді дерев’яні лави, жодних тобі туалетів чи м’яких сидінь. Майже всі місця вже були зайняті, тож компанія попрямувала в самий кінець вагона, де ще залишалося кілька вільних лав. Поки всі вмостилися й порозкладали речі, поїзд уже виїхав за місто.

— Я біля вікна! — одразу заявила Христина.

Вони із Сергієм ішли останніми, тому й сіли поруч.

Хлопець нічого не відповів. Лише пропустив дівчину вперед, а сам улаштувався скраю. Його поведінка була більш ніж промовистою. Мабуть, іншу дівчину це змусило б замислитися, але тільки не Христину.

«Так-так, — самовдоволено всміхнулася вона, дивлячись у вікно. — Усе одно буде по-моєму! Треба лише придумати план. Хоч як ти на мене ображайся, вибору в тебе немає, любий! Надійка буде з Денисом. Жанна в нас тихоня, а Сергію такі точно не подобаються. Отже, залишилася тільки я. Отаке лімпопо, малята!»

Христина радісно всміхнулася власним думкам. До речі, «лімпопо» було її улюбленим словом. Щоправда, вона й гадки не мала, що воно означає, але їй страшенно подобалося, як воно звучить.

Тим часом навпроти спокійно розмовляли Андрій і Жанна.

Позаду Денис щосили вішав романтичну локшину на вуха довірливій Надійці. Сашко ж уголос мріяв про те, яку смакоту сьогодні приготує на вечерю Олекса. Ігор слухав його впіввуха, не зводячи закоханого погляду зі своєї Христини.

А Сергій мовчки розглядав нових знайомих. Дівчата як дівчата. Ні, щоб аж одразу — аморе! — і просто в серце, такого поки що не сталося.

І саме в цей момент трапилася перша зупинка.

Чимало пасажирів вийшли, і вагон одразу спорожнів. Звільнилося багато місць.

«Може, пересісти кудись подалі від Христини?» — подумав Сергій. Сидіти поруч із нею йому було вкрай неприємно.

Він почав озиратися, шукаючи вільне місце. Глянув назад — і раптом побачив її.

Вона сиділа на сусідній лаві.

І тут Сергія наче струмом ударило.

Спочатку він лише хотів переконатися, чи немає серед пасажирів когось знайомого. Усе-таки приємно зустріти знайоме обличчя, особливо коли навколо самі чужі люди. Але цього разу все виявилося зовсім інакше.

Трохи осторонь сиділа дівчина й читала товсту книжку. Здавалося, її зовсім не цікавило, що відбувається навколо.

Яка ж вона була гарна!

Ніжне обличчя, витончена постать, довге світле волосся, що м’якими хвилями спадало на плечі. Сонячні промені пробивалися крізь вікно й золотили пасма. Кілька неслухняних волосинок вибилися біля обличчя, надаючи їй особливої чарівності.

Світла шкіра, великі блакитні очі з довгими віями, тонкі риси обличчя… У її красі не було нічого зухвалого чи показного. Вона здавалася тихою, ніжною й трохи казковою.

На дівчині була легка біла сукня, майже невагома на вигляд. Вона сиділа біля вікна, поринувши в читання, і, здавалося, належала зовсім іншому світу — тихому, романтичному, книжковому.

Справжня чарівниця!

Сергій дивився на незнайомку й розумів, що хоче познайомитися з нею. І бажано негайно.

Хто б міг подумати, що кохання з першого погляду, про яке пишуть у книжках, може статися насправді? Ще хвилину тому він мріяв утекти від Христини, а тепер йому понад усе хотілося опинитися поруч із цією дівчиною.

Наче відчувши його погляд, незнайомка підвела очі. Їхні погляди зустрілися.

Вона ледь усміхнулася й знову опустила очі до книжки.

Цього було достатньо.

Невдовзі Сергій уже сидів поруч із нею. Як він опинився на сусідньому місці, навіть сам не помітив. Просто підійшов, сів — і все.

Деякий час вони мовчали, зрідка усміхаючись одне одному. Нарешті дівчина відклала книжку, звела на нього блакитні очі й заговорила першою:

— Ти що, так і сидітимеш усю дорогу мовчки? Нумо знайомитися!

На її обличчі засяяла така чарівна усмішка, що Сергій мимоволі усміхнувся у відповідь.

— Я Тоня, — привітно сказала дівчина. — Їду до дідуся в село. Станція Миронівка. Знаєш таку? Там у мене рідні живуть. А сама я з міста, мешкаю на Бульварі.

— А я Сергій, — хлопець пересів трохи ближче. — Чесно кажучи, де та Миронівка, не знаю. Уперше їду цим маршрутом. Ми з друзями прямуємо до знайомої дівчини на дачу. Село називається Зелений Гай. Ось, власне, і все, що мені відомо про нашу подорож.

— О! — несподівано зраділа Тоня. Мабуть, хлопець їй теж сподобався. — Так це ж зовсім поруч! Спочатку моя станція, а наступна — ваша. Від Зеленого Гаю до дідусевої хати трасою кілька кілометрів, а навпростець іще ближче!

— То ми з тобою майже сусіди! — зрадів Сергій. — На твоєму Бульварі в мене повно друзів і знайомих.

Йому подобалося, як усе складалося. Ще кілька хвилин тому він навіть не підозрював про існування Тоні, а тепер уже знав, де вона живе, куди їде й коли зможе побачити її знову.

Тоня йому дуже сподобалася. Сергій навіть пошкодував, що вона не їде з ними на дачу.

«Мені б таку дівчину…» — подумав він і краєм ока глянув у бік своєї компанії. Цікаво, чи помітили друзі, що він тут облаштовує своє особисте життя?

Ще й як помітили!

Дівчата тільки й робили, що поглядали на Сергія та його нову знайому, наче більше нічого цікавого у вагоні не відбувалося.

А ті сиділи поруч і розмовляли так, ніби навколишній світ перестав існувати. Здавалося, у вагоні залишилися тільки вони двоє — Сергій і Тоня.

Дівчина виявилася не лише красунею, а й надзвичайно цікавою співрозмовницею.

— Мені дуже подобаються розумні дівчата, — щиро зізнався Сергій. — Ось подивися, — він кивнув у бік інших пасажирів, — ти тут єдина, хто читає книжку. Он із нами на дачу їдуть дівчата, але я майже впевнений, що жодна не взяла із собою нічого почитати. А ти сидиш собі й спокійно читаєш, замість того щоб марнувати час. До речі, що це за книжка?

— Данте, — усміхнулася Тоня, показуючи обкладинку. — А ти теж любиш читати? Я дуже люблю поезію. Ґете, Петраррка, Шекспір… Але найбільше мені подобається Данте.

— Так, я теж люблю читати, — упевнено відповів Сергій.