2. Вокзал

Дні летіли швидко. І як було заздалегідь вирішенно увечері в суботу ми усі, хто мав їхати на дачу, зібралися на приміському залізничному вокзалі.

Першими приїхали: я, Віталька та Гнат. Потім. Відразу за нами: Макар та Юрко. Сашка з дівчатами ще не було. До прибуття поїзда залишалося не так вже й багато часу. А їх все не було й не було. І ми вже почали хвилюватися.

- Ох, же мені цей Сашко, — першим почав нервувати Юрко. - Треба було обов'язково, щоб з ним хтось поїхав. Наприклад я. 
- Чому ти? Ми усі могли разом поїхати до дівчат, — заперечив йому Віталька.
- Ага. З речами. - Заспокоїв його я. - Вони обов'язково зараз прийдуть. - Сашко хлопець серйозний. Ви ж знаєте, як дівчата завжди довго збираються. Не всі звісно. Але ж їх там ціла купа. Обов'язково хтось та затримаеться.
- До відходу поїзда залишається ще десять хвилин, — почав ходити навколо нас Юрко. Він нервував. - Вже треба йти до каси та брати квітки, а їх ще й нікого не має.
- Що будемо робити, якщо вони взагалі не прийдуть? - Спитав я у хлопців.
- Якщо їх не буде ще п'ять хвилин, то хай самі потім пішки йдуть, — всі були сердиті на Сашка та дівчат. 

Та тільки це було сказано, як нарешті з'явилися інші. Ті самі на кого ми так довго чекали! Прямо до нас прямував посміхаючись наш друг Сашко, а позаду його йшли чотири молодих пані.

- Всі в зборі. Можна йти по квітки. - Сказав задоволенно Юрко. Ми ще не зрозуміли, що до чого, а він вже скоріш попрямував до залізничної каси. 
Доки він ходив по квітки, я роздивлявся наших дівчат. Бо відпочинок дуже залежить від того, що за люди з тобою поруч.

Вітальку, Макара, Сашка та Гната я знав добре. А от Юрка та дівчат ще не дуже. Так. Тільки по розмовах.

Наші хлопці — люди, які пройшли зі мною разом вже не один відпочинок та не одну турбаза. А от інші, як себе покажуть, це все дуже велике питання.

Ось наприклад. Від станції до села ще треба було йти пішки декілька кілометрів. Ну то нічого. Ми ж усі молоді.  Що нам ті кілометри? Як треба то підемо пішки. А от, як дівчата на це подивляться? Бо може скиглити почнуть? Ой. Потім буде видно, вирішив я. І став ретельно роздивлятися кожну пані окрема.

До речі Сашко чомусь не поспішав знайомити нас між собою. То ж довелося це роботи самому. 

- Вітаю, дівчата, — підійшов я до них ближче. - Мене звуть Андрій. - Оцей хлопець у синіх джинсах, це  — Макар. Отой, що в спортивному костюмі — то Гнат. Далі — у звичайних штанах, той що пішов за квитками, то - Юрко. А оце стоїть та усім вам посміхається — то Віталька. А вас як звуть?

- Я — Аліса. - Перша подивилась у наш бік мініатюрна блондинка. Повненька така, підстрижена під каре, молода дуже на зовні. Вона була одягнена у спортивний, червоного кольору, теплий костюм. 
-  Оля, — повернулись до мене інша дівчина. Теж невисокого зросту. Не товста і не худа. Така вона серйозна мені здалася. Одягнена вона була в блакитні джинси та червоний светр. І мені здалося, що я вже її десь раніше бачив. А може й ні. Може схожа на когось. Ой, та яка різниця. Хай буде. 
- Ілона, — щиро посміхнулася нам усім, середнього зросту дівчина, у коротенькій спідниці та блакитних лосинах. Зверху на ній була біленька, нарядна така курточка. Мені вона здалася самої привітної серед усіх інших дівчат.
- Олена, — назвала себе остання дівчина. Вона була в сонцезахисних окулярах. Темне довге волосся. Чорного кольору спортивні штани та червона кофта була їй дуже до обличчя. Я про себе подумав, що вона серед усіх найгарніша. 

Саме в цей час з'ясувалося, що прийшов час йти на поїзд. Бо по радіо на вокзалі зробили об'яву про те, що от, от починається посадка.
Усі в зборі. Квітки Юрко вже купив, а ми йому усі відразу за це й гроші  повернули. Дівчата з нами. То чого вагатися. Ми швидко підхопили наші речі та скоріше пішли на перон.

На щастя, сумок у нас було не так і багато. Крім сигарет та косметики у дівчаток, у нас практично більше нічого і не було. Їжі ми з собою ніякої не брали. А навіщо, якщо в Олекси на дачі все є? Тому всі їхали без нічого. Наприклад, у моєї чорної улюбленій сумці, з речей були тільки: цигарки, сірники та моя похідна, велика дерев'яна ложка, яку я завжди брав із собою у всі наші туристичні поїздки.

Ми думали, що, крім нас, ніхто більше у той бік не їде. Але як ми помилялися! Виявляється сьогодні не тільки ми одні їхали на дачу. Народу було чимало! Усі спокійно стояли, розбившись по купках і мирно займалися, хто на що здатний.

І ось, точно за графіком, підійшла зелена заміська електричка. Що тут розпочалося! Мирні громадяни перетворилися на злісних монстрів. І як давай все битися, що є сил. Побігли до вагонів. Штовхаються ліктями та лаються на чому світ стоїть. Наші теж за речі схопилися і побігли собі шукати наш вагон.

- Не встигнути, бояться? А вдруге це не наша електричка? Може це якийсь залітний поїзд. - Почав я пояснювати їм, що до чого. - Перш ніж сідати, треба все з'ясувати. Ось я зараз схожу і все точнісінько дізнаюсь, а ви чекайте на мене тут.
- І я з тобою, — рішуче заявила мені  Ілона і навіть не чекаючи моєї згоди, пішли поруч зі мною питати, де іде цей поїзд.
-  Спершу завжди треба зрозуміти, що чому і що куди, а потім уже ломитися. - Пояснив я дівчині свої думки.
- Повністю з тобою згодна. Бо ще завезе десь незрозуміло де. - Неочікувано підтримала мене наша нова знайома. Яка вона молодець! Наша людина, відразу подумав я про Ілону.
Підходимо ми з нею до вагона та я і питаю у людей, які стояли тут біля дверей. Там ціла черга була з охочим скоріше потрапити до поїзда.

— Вибачте. - Питаю я. - А це поїзд на дачу?

Люди так на мене спочатку підозріло подивилися. А потім одна жінка й каже.

- На дачу синочок, на дачу. Сідай, там тебе й не вистачає.
- Ну то раз на дачу – значить для нас, — кажу я Ілоні. - Пішли наших покличемо. Бо вже дійсно треба скоріше до вагона нам йти. 
Сміючись, ми разом з Ілоною, швидкими кроками попрямували до нашої компанії.