1. На дачу

Було це в далеких дев'яностих. Жили тоді небагато, зате весело. Носили спортивні костюми та джинси-«піраміди», різнокольорові реглани й лосини, светри «Boy's», футболки «Hugo Boss», шведки «Lacoste» та ремені «Montana». Звісно, усе це було підробкою. Зате життя було справжнє!

У вісімнадцять-двадцять років здається, що все життя попереду. А найголовніше в ньому — це друзі та кохана людина.

Був травень 199... року. Звичайного весняного вечора на подвір'ї одного з будинків зібралася компанія: кілька хлопців та одна-єдина дівчина. Як завжди, говорили про все на світі, будували плани й мріяли, щоб літо настало якомога швидше. Бо літо — це турбази, а турбази — це веселощі, дівчата, природа та чудовий відпочинок!

І тут Олекса й каже:

— А поїхали на ці вихідні до нас на дачу!

Олекса — це Олександра. Скорочено. Просто її хлопця теж звали Олександр. Він був Сашком, а вона — Олексою. Щоб не плутатися щоразу, друзі й вигадали таке скорочення. Адже постійно хтось відгукувався не на своє ім'я. А так і простіше, і красивіше, звісно!

Тут усі відразу накинулися на Олексу із запитаннями. Справжній шквал цікавості виник миттєво.

— Так, а де це взагалі? — першим поцікавився Сергій. — Далеко від нас? І що там у тебе є, Олексо?

— Це нова дача моїх батьків. Таке затишне місце, — почала пояснювати Олекса. — Я з ними поговорила. Вони на вихідні залишаться вдома, а ми всі разом поїдемо в село. Там раніше жила моя бабуся, але потім вона переїхала до міста. От і залишився в нас там будиночок, тепер наша дача. Є все, що потрібно для нормального життя. Розташована вона в маленькому селі. Там тихо й спокійно, майже ніякої цивілізації. Зате яка природа!

Олекса навіть заплющила очі від задоволення, ніби вже уявила себе серед тієї краси.

— А й справді, чому б і не розвіятися? — погодився за всіх Сергій. — До відкриття купального сезону ще далеко, поки та турбаза почнеться... А тут тобі село, романтика, природа. Саме те, що треба! А це взагалі де? Далеко від міста?

— Ну, — замислилася Олекса, — електричкою їхати хвилин сорок, а потім від станції до дачі ще кілометри три трасою пройти. Майже поряд, можна сказати.

— Гаразд! — дружно погодилися хлопці. — Поїхали!

— Пропоную вирушити в п'ятницю ввечері, провести там вихідні, а в неділю ввечері повернутися додому, — виклала свій план Олекса.

— Треба тільки ще дівчат покликати, і можна їхати, — одразу втрутився Денис. — Кого з собою візьмемо? Які кандидатури? Бо якщо дівчат не буде, я не поїду! — попередив він, аби ніхто не мав зайвих ілюзій.

— Я візьму подруг. У мене їх троє, — заспокоїла хлопців Олекса. — Вони з мого району, нормальні дівчата.

— Так, — Сергій почав загинати пальці, підраховуючи майбутніх учасників поїздки. — Разом із тобою, Олексо, виходить чотири дівчини. А нас, хлопців... — Він окинув поглядом усіх присутніх. — Я, Денис та Сашко. Хто ще хоче з нами?

— Я теж із вами їду, — приєднався до хлопців Андрій.

— І я з вами, — озвався Ігор.

Усі здивовано подивилися на тихого, спокійного хлопця. Ігор був однокласником і товаришем Сашка та лише нещодавно почав проводити час у нашій компанії. Що він за людина, ніхто ще до пуття не знав. Решта ж давно знали одне одного й устигли разом пережити чимало різних історій.

— Тож виходить, нас усього буде десятеро, — швидко підрахував Андрій.

— А ліжок у тебе там на всіх вистачить, Олексо? — поцікавився Денис. — Мені, наприклад, потрібне персональне ліжко!

— Ахахаха! — розсміялася Олекса. — Ти невиправний бабій! Що в кого болить, той про те й говорить. Якось розмістимося. А якщо ліжок не вистачить, спатимемо по черзі!

— Ти що, туди спати їдеш чи гуляти? — обурився Андрій. — Навіщо тобі ті ліжка?

— І справді, навіщо вони мені? — замислився Денис. — Село, природа, сіно... Там усе навколо — одне велике ліжко!

Він на мить замовк, ніби обмірковував щось надзвичайно важливе, а тоді додав із глибокодумним виглядом:

— І взагалі, весь світ — це одне велике ліжко!

— Ох і доведуть тебе колись ці дівчата до біди! — похитала головою Олекса.

Не бажаючи далі підтримувати цю розмову, вона відвернулася від Дениса й продовжила розповідати про дачу:

— У нас там аж дві хати та великий сад. Гуляй — скільки душа забажає! І, до речі, особливо багато їжі брати не треба. У нас там усього вистачає: кури свої, город, картопля, овочі, теплиця... А майже навпроти будинку є сільський магазин. Якщо чогось забракне, можна докупити. Щоправда, він працює не завжди, але, може, нам пощастить.

— О! Так це взагалі круто! — зрадів Сергій. — Не доведеться тягнути із собою купу речей. Не люблю, коли всього забагато. Я за мінімалізм!

— А що щодо горілки? Треба із собою брати? — поцікавився Денис.

Олекса на мить розгубилася.

— Не знаю. Я взагалі-то не дуже люблю випивати, тому про це й не думала. Ну, шампанське та вино збиралася взяти. А горілку... О! У нас там сусідка самогон жене. Можемо в неї купити!

— Та ну! Я ще самогону не пив, — скривився Денис. — Купимо в місті горілку, а вино та шампанське — то вже для дівчат. Слухай, Олексо, а в тебе там, у селі, хоч гарні дівчата є?

— А звідки я знаю? — різко відповіла дівчина. — Я дівчатами не цікавлюся. Це ти в нас спеціаліст із таких питань!

І, не даючи Денисові можливості продовжити розпитування, вона знову звернулася до всіх:

— Я, до речі, поїду в суботу вранці. Треба навести там лад і все як слід підготувати до вашого приїзду.

— Стривай! А як ми знайдемо твоє село і твою хату? — здивувався Сергій.

— Та це взагалі не проблема! — засміялася Олекса. — Зустріну вас на станції. Подивлюся розклад вашої електрички й приїду.

— У сенсі — приїдеш? — не зрозумів Андрій.

— Ой, які ж ви нетямущі! — Олекса навіть руками розвела. — У мене там є старий велосипед. Ще в дитинстві подарували, а тепер ми його на дачу перевезли. У місті я на ньому все одно вже не їжджу. А там він якраз стане в пригоді.