Розділ 8: Загублена принцеса

— Я й слова не скажу, поки не поїм, — спокійно мовив той нахабний юнак і вмостився під деревом, витягнувши яблуко.

Мене це розлютило ще більше. Ніби мій і без того розшарпаний стан не достатньо на межі. Просто підступила, вихопила яблуко з його рук і щосили жбурнула в дерево.

Але… ще до того, як воно торкнулося кори, яблуко знову опинилося в нього в руці.

— Не роби так, — попередив він. — Бо я просто зникну. І тоді все доведеться розгрібати самій.

Я зціпила зуби. Цього допустити не можна. Як би сильно він мене не дратував.

Я тупнула ногою, як роздратована дитина, і різко розвернулася. Доріан. Треба зосередитись.

Еліна схилилася над ним, перемотуючи рану шматком сорочки. Її лице було біле як стіна, в очах — виснаження.

— Легеню не пробило, — озвалася вона, помітивши мене. — Тріщина в ребрі. Житиме. Щасливчик.

Я опустилася поруч.

— Доріане, що, до дідька лисого, сталося?!

— Вибачте, моя королево… Ми перевірили весь периметр. Все було під контролем. Моє підрозділ вивели з ладу майже одночасно. Звірі… Вони були ілюзією. Я особисто кожну тварину перевірив. І в одну мить — горлянки моїх людей перегризли. А короля… викрали. Просто з кабінету графа Наура.

Його пальці здригнулися. Він зціпив кулак.

— Я впорався зі звіром. Але четверо охоронців… Я, мабуть, уже надто старий для цієї посади.

— Доріане, — я поклала долоню йому на плече, — ви єдиний, хто вижив. Ви билися, перемогли, витримали. Я не засуджую вас.

Погляд ковзнув на хлопця, що тремтів поблизу, мов осиковий лист.

— А ти як вижив?

— Льєр Доріан… він відволікся на тигра, той кинувся на мене… він мене врятував, — прохрипів юнак. — А тоді…

— Він не воїн, леді, — втрутився Доріан. — Наш конюх. А потім з’явився цей… — він коротко тицьнув у бік того, що й досі неквапом доїдав яблуко. — І просто переніс нас.

Я випросталась. Все ще зла. Все ще розгублена. Підійшла до того з яблуком і зупинилася просто перед ним, схрестивши руки на грудях.

— Не тупотій своєю ніжкою, принцеско. Не допоможе, — озвався він, навіть не підводячи погляду.

— Я королева, недоумку! — рвучко відрубала я.

Він нарешті глянув на мене. І тоді… мовби щось змінилося. В його очах з’явилась мить жалю. А потім зникла.

— Що ти знаєш про своє дитинство, королево?

Я аж задихнулася від люті.

— Все знаю, ненормальний! Це ж моє, бляха, дитинство! — я ледь не закричала. — А от тобі яке діло?! Я навіть твого імені не знаю!

— Я — Евор. Твій брат.

Я застигла. Ніби щось усередині мене провалилося. Знову.

— У мене немає братів. Я б точно знала. Скільки тобі? Двадцять… двадцять п’ять?

— Йому двадцять чотири, принцесо Маріам, — долучилася Еліна. Її голос був рівним, але сповненим значення. — І він каже правду.

Я почала гарячково прокручувати в голові своє життя. Мама… вона ж померла, коли я була мала. Потім був тато, другий шлюб, сестричка…

— Звідки ти це знаєш, Еліно?

— Бо я — вартова Шумінської імперії. І нас прислав твій справжній батько.

Все довкола ніби віддалилося. Простір змазався. Я просто дивилася на неї. У моїй голові не вкладалося нічого.

— Мій тато — Олександр. Живе в Харкові. З дружиною. З донькою. Яка ще, до біса, імперія?

— Ми не жартуємо, — спокійно відповіла вона. — І правда не стане брехнею, якщо ти відмовишся в неї вірити. Ти — принцеса Маріам. Старша донька імператора Герольда Першого. Твоя мати — Ольгерда, третя його дружина. Вона втекла з палацу з тобою тридцять два роки тому. Вас вважали мертвими.

— Чисто гіпотетично… — я знизила голос. — Як ви мене знайшли?

— Ми знали, що ти нам так просто не повіриш, — мовила Еліна. — Тому… дивись.

Вона витягла зі схованки гладкий, темний камінь. Підкинула його — і той завис у повітрі, почав обертатися, випромінюючи м’яке світло.

Перед нами розгорнулося зображення: жінка, схилена над колискою. Її обличчя закрите каптуром. Потім — чоловік з тим самим немовлям. П’ятеро жінок у закритому одязі. І… вона. Мама. Я знала ці очі. Цей профіль. Це був мій єдиний якір у спогадах про дитинство.

Я ледь не підвела руку до екрана, намагаючись доторкнутися до того образу.

Наступне зображення: той самий чоловік з іншим немовлям. Але я — в обіймах мами.

— Через три місяці після твого народження п’ята дружина імператора народила сина, — мовила Еліна. — Наступного дня Ольгерда з тобою зникла. Її ніхто не знайшов. Вас вважали мертвими.

Камінь показав іще один образ — дерево. Його гілки мерехтіли золотом.

— Священне Золоте Дерево, — тихо сказав Евор. — Воно фіксує всіх нащадків першого імператора. По головній лінії.

— І що? — зітхнула я. — Ну дерево. Золоте. Яке воно має до мене відношення?

— Вас не шукали, бо вважали мертвими. А Наавос — жорстоке місце. Щодня там хтось гине. Але… місяць тому твоя гілка дала пагін.

Я притиснула долоню до живота. Немов мимоволі.
Моя дитина…

В голові закружляло. Усе моє життя — не моє? Брехня?

Ні. Я зціпила зуби. Життя на Землі було справжнім. Усі спогади — мої. Просто… виявляється, є ще одна частина мене, про яку я не знала.

— Ви впевнені? Що я — це я? Ви не помилилися?

— Ні, принцесо. Тебе визнала Аш-Аса.

— Хто мене визнала?

— Я, — прошипіла знайома істота. Змія на моєму зап’ясті.

Я сіла. Ноги стали ватяні.

— Ти ж дух-охоронець королівської родини?

— Вона?! — розсміявся Евор. — Вона — Аш-Аса з Наавоса. Охоронниця дітей імператора. Її тримали в ув’язненні тридцять два роки — за твою смерть. А тепер вона знову з тобою.

— Але Крістофер казав…

— Мені пощастило, — прошипіла змія. — Твій чоловік сам так вирішив. А я не заперечила. Я маю охороняти тебе. І твоє дитя. Не його.

Земля йшла з-під ніг, тому я, тримаючись за стовбур дерева, присіла.

— Тобі погано, принцесо? — запитала Еліна.

— Ну як сказати… Якщо ви мені не брешете, то мій тато — мені не тато, я принцеса якогось жорстокого світу, де править імператор, звідки і прийшла портальна магія. У нього, як мінімум, п’ять дружин. Мене хотіли вбити, бо я народилася першою. А змія на моїй руці — теж з іншого світу. І мого чоловіка, між іншим, ніхто рятувати не збирається. Я нічого не впустила?