Розділ 7: Заколот

Ну що ж, час знайомитись із господарями. Я підібрала злегка задовгу спідницю, щоб не перечепитися на порозі, і пройшла… крізь тигра. Ледь не зомліла, коли той раптово заричав. Хоч звір і безтілесний — вуха заклало добряче.

Усередині було розкішно: темне поліроване дерево під ногами, масивні меблі на золотих ніжках, безліч оксамитових подушок з чудернацькими вишивками та ще більше — вазонів.

Не люблю вазони. У мене талант через них перечіпатися.

Поміж гостей, як у себе вдома, походжали рідкісні звірі — не відрізнити від справжніх. І як тут знати — це тебе відгризуть зараз, чи просто ілюзія така?

Наче вгадавши мої думки, поруч з’явився господар.

— О, моя королево, я безмежно щасливий бачити вас! Ви — окраса мого прийому. Не лякайтесь, усі тварини — ілюзії.

— Дякую, льєре. А що ще тут — ілюзорне? — спитала я, щоб не зганьбитися з роззявленим ротом.

— Що ви, як ви могли таке подумати! Усі витвори мистецтва справжні й надзвичайно цінні.

— Вибачте, я не хотіла образити. Просто все таке… ідеальне, що важко повірити, що це все зібрала одна людина.

— Ви мені лестите, ваша величносте. Дозволите запросити вас на танець? Для мене це буде велика честь.

Я погодилася — не пасує відмовляти графу у його ж домі. Та тільки-но музика почалася, і граф впевнено повів мене у танці, як мій браслет злегка стиснув зап’ястя — попередження. Але про що? Я ж нічого не їла, поруч лише танцюючі пари… До речі, а де Крістофер?

— Шановний, ви часом не бачили мого чоловіка? Ніяк не можу його знайти.

— Можливо, він піднявся до мого кабінету. Я дотанцюю й одразу піду його шукати, ваша величносте, — відповів Нуар з улесливою усмішкою. Та його слова мене зовсім не заспокоїли.

До нас підійшла вишукано вбрана жінка з коштовностями на шиї.

— Маю честь вас із кимось познайомити. Це графиня Єлизавета. Її вотчина — по сусідству, і вона вирішила скористатися нагодою, щоб зустрітися з вами саме тут.

Графиня мило посміхнулась і присіла в реверансі:

— Дуже рада знайомству, ваша величносте. Бажаєте бокал вина?

І тут усе почалося.

У тіні між колонами промайнув знайомий силует. Все той же чорний плащ, погляд — просто на мене.

У ту ж мить мій браслет ожив — змія стрибнула прямісінько на руку графині, яка простягала мені бокал. А тигри, що опинилися поруч з нею та графом-ягуаром, оголили зуби.

— Схопити її! — крикнув граф.

Мене? Я ще не встигла нічого второпати. Це ж просто ілюзія… чи вже ні?

Еліна блискавично з’явилась поруч і затулила мене собою. У її руках вже сяяли два ножі, які миттю залишили глибокі порізи на тілах ілюзорних тигрів.

— Що відбувається?! — скрикнула я.

— Мовчи і йди до виходу, дурепо! Це — заколот!

Це слово врізалося мені в голову, нарешті вмикнувши інстинкт виживання. Заколот. Значить, Крістофер…

— Де Крістофер?! — з жахом видихнула я.

— Він у безпечному місці. Бо нам він ще потрібен живим. А ти — ні, — єхидно усміхнулась Єлизавета.

За що? Вона ж мене навіть не знає…

Зберися, Марія. Досить зупинятись у найгірший момент. Тікай!

Я вхопила Еліну за комір і телепортувала нас на сходи другого поверху, вигравши трохи часу.

— Треба знайти Крістофера. Може, він ще тут…

Позаду, мов з повітря, з’явився чоловік у чорному. Ну чому зараз? І хто ти взагалі такий?

— Ти що, глуха? Його тут нема, — сухо кинув незнайомець.

— Ти прийшов мене вбити?

— Дурепа. Я тобі допомагаю. Йдіть за мною, швидше!

— А мої люди?! — зірвалося в істериці.

— Не реви. Зміг витягти двох. Один поранений. Вони біля стайні, поспішай.

— Як ти з’являєшся і зникаєш? Ти портальний маг?

— Нарешті дійшло. Питання потім. Побігли.

До стайні довелося пробиватися з боєм. У графа-ягуара охорони — як мух улітку. За стайнею, під кущем, лежав Доріан. Велика рана на боці, він був блідий, але при тямі. Поруч з ним тремтів молодий хлопець.

— Це всі, хто лишився живим?

— І то завдяки мені. Ну що, вибираємося?

— Як?

— Я портальний маг. І в мене є накопичувач. П’ятьох зможу перемістити — якщо допоможеш.

П’ятьох? Ніколи не чула, щоб хтось міг перенести так багато. Але часу сперечатись не було — за нами вже йшли.

— Хапайтеся міцно одне за одного. Марія, вливай силу!
Одна мить — і ми зникли з подвір’я. Наступної — впали на траву, на узліссі того самого лісу, який перетинали зранку.

— Хто ти, в біса, такий?! І де мій чоловік?!