Розділ 6: Граф Наур

Доки я обирала Еліні вбрання та пояснювала, як себе поводити, табір уже встигли розібрати. Час було вирушати в дорогу.

— Прослідкуй, щоб речі не кидали, — кинула я, сідаючи в карету.

Від “служниці” — ані звуку. Я обернулася, піднявши брову, сподіваючись, що вона вловить натяк. Але ні. Стояла, як кам’яна, з виразом повної байдужості на обличчі.

Служниця, блін… Прикриття тріщить по швах.

Я схопила її за лікоть і затягнула в карету, поки ніхто не встиг нічого запідозрити.

— Ми ж це все обговорили. Що не так? — прошипіла я.

— А що не так? — щиро здивувалася вона.

— Ти відповідаєш: «Добре, леді Маріє» або «Добре, моя королево». І присідаєш. Що, забула?

— Та хто ж знав, що у вас тут якесь дрімуче століття… Хто взагалі так себе веде?

— Усі слуги. І тобі доведеться. Хоча б на людях.

Еліна закотила очі, але кивнула.

— А знаєш, добре ти влаштувалася. Вийшла за красунчика, всі тобі кланяються…

Я хмикнула:

— А я й не скаржуся.

— То чого ж ти від нього шарахаєшся? Не треба — віддай мені.

Я різко повернулася до неї:

— Закрили тему. Ти запам’ятала? 

Еліна зробила гримасу, але вийшла з карети і присіла:

— Добре, моя королево.

Ох, і намучаюся я з нею…

Їхати через ліс було малоприємно. Дорога — жах: вибоїста, вся в коліях, і карету так хитало, що я не знала, що людину може так нудити.

Дуже скоро довелося зупинити весь наш кортеж. Я вискочила надвір, схопившись за дверцята, — просто подихати повітрям, щоб не втратити залишки гідності.

Решту шляху довелося їхати верхи. І знаєш що? Хто взагалі придумав коней?

Коли ми дібралися до Ладоса, я ладна була цілувати землю. Мабуть, не зможу сидіти тиждень — усе відбите об сідло. І цей синець… навіть думати страшно. 

Як люди добровільно їздять на цих тваринах?!

Місто, що нас зустріло, вирувало. Метушня, гомін, продавці кричать наперебій, торгівля буквально на кожному кроці. Сотні запахів — спеції, гаряче тісто, риба, кінський гній, якісь дивні пахощі — все це навалювалося на мене, як жива хвиля.

Якби не нудота, я б залюбки прогулялася мощеними вуличками, порозглядала ті їхні чудернацькі товари. Але мій шлунок мав інші плани.

Крістофер, помітивши мій стан, миттєво зреагував. Не встигла я нічого сказати, як він уже домчав нас до маєтку графа Наура.

На відміну від усіх інших аристократів, які любили ховатися за містом, у маєтках із парками, фонтанами й пафосом, граф Наур був інший. Його дім стояв просто посеред міста — в самому центрі цієї метушні.

Граф Нуар зустрів нас помпезно: з музикою, килимовою доріжкою, мабуть, усіма слугами з маєтку і вбранням, гідним монарха.

Підозрюю, на голові в нього була перука. Ну не може бути настільки ідеального, густого, кучерявого волосся, ще й так акуратно викладеного.

А мені тим часом ставало дедалі гірше. Ну зовсім невчасний прийом.

— Раді вітати вас у моїй скромній оселі! — урочисто виголосив граф. — Все готово для найпишнішого прийому. Ви будете в захваті!

— Ми вже в захваті, графе Нуар, — спокійно відповів Крістофер. — Не сприйміть особисто, але Марії потрібно прилягти — мігрень з самого ранку. Я приєднаюся до вас одразу.

Я була безмежно вдячна Крістоферу за те, що мені не довелося розмовляти. Ми швидко дісталися до кімнати.

От дідько… Я лише місяць як вагітна, а вже стільки незручностей. Хто ж знав, що все буде настільки?

— Тобі щось принести? — занепокоєно запитав Крістофер.

— Ти щось знаєш про токсикоз? — зухвало озвалася Еліна. — Ні? Так і знала. То йди й не заважай нам, дівчаткам.

— Ти занадто зухвала, як на служницю. Наодинці — говори як хочеш, а от на людях…

— Знаю, знаю, ваша величносте, — скривилась вона, зображаючи реверанс.

— Добре. Якщо щось потрібно — охорона за дверима.

Крістофер пішов, а Еліна безцеремонно плюхнулась на ліжко.

— Полегше, мені й справді зле, — прошепотіла я.

— Я вже замовила тобі бульйон. Моїй вагітній сестрі завжди допомагало. Фішка в тому, щоб випити трохи супу чи бульйону ще в ліжку, рано-вранці. Потім трохи доспати — і далі можна жити без постійної нудоти.

— Я тебе розцілую, якщо це спрацює.

— Фі, я більше по чоловіках, — скривилася Еліна.

Я кинула в неї подушку.

Ой, з такою служницею точно не засумуєш.

Та Еліна була права. Випивши бульйону, я змогла заснути на м’якій, зручній подушці. Значно комфортніше, ніж на землі в наметі. І почуваюся тепер набагато краще.

Тож було вирішено — спускаюся на прийом, влаштований, між іншим, на нашу ж честь.

Довелося довго пояснювати служниці, як правильно зашнурувати корсет. Але зрештою я стояла на мармурових сходах і спускалася під звуки музики.

Що за убранство панувало в цьому місці… Здавалося, все найдорожче, що коли-небудь потрапляло графу на очі, миттєво опинялося в його маєтку.

Перед дверима я застигла, не розуміючи, що робити далі. На великому ціпку, взад-вперед, розгулював величезний тигр.

Що за збочена уява у графа? І як мені пройти всередину? А якщо хтось захоче вийти?

Відповідь на моє питання прийшла дуже швидко: двері відчинилися, й назовні вийшов офіціант — абсолютно не звертаючи уваги на “кицьку” — і просто пройшов крізь неї.

— Вибачте, — звернулася я до нього, — тигр… не справжній?

— Ой, вас не попередили? — усміхнувся він. — Усі тварини тут лише ілюзії. Граф сам їх створив — вони безтілесні. Проходьте, леді.

Он воно як. Значить, граф Нуар — маг ілюзій.

А я гадала, що у Вельмаріні титули мають лише веймони.