Розділ 5: Еліна

Цієї ночі нормально не спав ніхто. Зранку я марно шукала Аврору — ніде її не було. І хто тепер допоможе мені з сукнею? Куди вона поділася?

Першим, хто трапився мені на очі, був Доріан — от я й вирішила запитати:

— Я з самого ранку не можу знайти Аврору. Її ніхто не бачив?

— Король сам усе розповість, — відповів він з загадковою усмішкою. В мене всередині щось холодно стиснулося. — Але не хвилюйтеся, моя королево. З нею все гаразд.

Добре, хоч жива. Піду знайду чоловіка, який обіцяв мене не залишати — і знову десь зник.

Знайшовся він у наметі. Разом із якоюсь дівицею.

От і прекрасно. А вчора ще заливав мені. 

— І що б це означало? — спитала я, впершись руками в боки й піднявши брову.

— Заходь, ти якраз нам і потрібна. Знайомся — це Еліна.

— Ти зараз знущаєшся? Навіщо мені з нею знайомитися? — мій голос затріщав на нервах.

— А як ти звертатимешся до своєї служниці-охоронниці без імені?

— Що?.. — я кліпнула, не вірячи в почуте. — Може, поясниш нормально, що тут відбувається?

— Присядь і вислухай. Це Еліна. Для всіх вона — твоя нова служниця. Але насправді це бойовий маг ілюзій восьмого рівня. Мені ледь вдалося її вмовити. Зважаючи на ситуацію — вона погодилася.

— Мене вмовила купа грошей— хіхікнула вона відкинувшись на стільці.

— А де Аврора? — я вже знала, що відповідь мені не сподобається.

— В Арвілі. Отримала листа з дому — заміж виходить. Хотіла піти після туру, але… Зважаючи на події, я відпустив її раніше.

— І коли ти встиг знайти Еліну? Не в лісі ж під деревом?

У цей момент у намет зайшов ще хтось. Я аж випросталась від несподіваної радості. Майстер Ігнатус. Мій наставник. Завжди з’являвся, коли найменше очікуєш — і рятував ситуацію.

— Крістофере, тебе там чекають. А я сам введу королеву в курс справи.

Мені не привиділося — Крістофер справді зітхнув з полегшенням. Ну-ну.

— Ну що, малявочко? — звернувся Ігнатус з тією своєю звичною напівіронічною манерою. — Лишив тебе на тиждень, а ти вже кіпіш навела? Серед ночі дзвонить мені твій лицар: «Знайди охоронця. Але щоб дівчина, і не викликала підозр». От я тобі й привів найкращу з найкращих.

— Я поводжуся тихо, як мишка! — буркнула я, насупившись. — Просто… речі самі трапляються.

— Ти? Мишка? Та не сміши. Розповідай це комусь іншому. От скажи мені, люба, як так сталося, що тебе застали зненацька, і чому ти не втекла? Що, розучилася переміщатися?

Я відвела погляд, щоки палали. Камінь поцілив точно в ціль. І я справді не знала чому. Сиділа, мов укопана, й лупала очима.

— Не знаю… Розгубилася. А охорона мені не потрібна, — пробурмотіла я, намагаючись зібрати хоч трохи гідності.

Я перевела погляд на дівчину, що сиділа навпроти, недбало закинувши ногу на ногу. Її обтягуюча шкіряна форма, важкі черевики — не з цього світу. Такий одяг я бачила тільки вдома, на Землі.

— Що, здогадалася? — посміхнувся Ігнатус. — Еліна — потраплянка. Як і ти. Тільки їй не пощастило. Потрапила не в казку, а на демонський турнір зі ставками. Їхні розваги такі.

— От дідько… — я сіла. Мені справді бракувало слів. — Вибач, — прошепотіла я. — Це достобіса жорстоко.

— Ми зловили її на кордоні три дні тому. Вона втекла. А тут якраз Крістофер зі своїм проханням.

— Ти сама погодилась на це? — я знову поглянула на дівчину.

Еліна нарешті підняла на мене очі. У погляді не було страху, жалю чи болю — лише спокій і холодна впевненість. Наче це все для неї буденність.

— А чого відмовлятися? Поїздити з розніженою квіточкою, відгамселити того, хто зачепить, кататися в кареті, спати в м’якому ліжку. І за це ще платять? Це ж курорт.

— Звідки ти? — спитала я, не пригадуючи, щоб хоч якась дівчина з Землі так реагувала.

— Я з Наавосу. Гімняна місцина для життя. Тут краще лишуся.

Наавос… Якщо навіть демонський турнір видається відпусткою, боюся уявити, що це за місце.

— Так я хоч буду певен, що не лишуся без учениці. Дуже вже ти любиш потрапляти в історії, — хмикнув Ігнатус.

Я закотила очі.

— І хто повірить, що вона моя служниця? Ти бачив її одяг? А як вона себе поводить?

— От і йди, навчи, як треба. Еліна — дівчинка розумна, — знизав плечима він, мовляв, сама впораєшся.

— Ти надовго? — я нахилила голову, вдаючи, що питаю між іншим. — Я вже тиждень навчання втратила…

— Спочатку виживи. Повернись зі свого турне — а потім займемось навчанням. Мені потрібно повертатися вже сьогодні.

Я на мить стиснула губи. Було прикро. Дуже. Але я ж знала, на що підписувалась, коли погоджувалась на це божевільне турне.

— Йдемо, — зітхнула я, повертаючись до Еліни. — Підберем тобі якусь сукню.

Задача виявилася із зірочкою.

По-перше, Еліна мала міцне, підтягнуте тіло, а мої сукні просто не налазили на її плечі. Сукні ж для служниць, навпаки, висіли на ній мішком. Я вже бачила той скептичний погляд, яким вона оцінювала кожну спробу вбратися.

Мимоволі згадалася Тея — моя перша служниця, яку я колись благала вдягти щось коротше. З нею було важко. Але з Еліною… З Еліною це була війна.

— Це заважає бігти, — бурчала вона, зриваючи з себе одну з суконь. — А це не дає дістати ножа.

Ножа. Одного з п’яти, які вона носила при собі. Я особисто нарахувала п’ять, але мала підозру, що це ще не все.

З горем навпіл ми таки обрали один варіант. Він хоч якось тримався на ній і не дуже кидався в очі.

— Приїдемо в якесь місто — відправлю її в магазин, — пробурмотіла я собі під ніс. — Нехай сама мучиться.