Розділ 4: Небезпека у дорозі

Крістофер дивився мені в очі з хижою посмішкою й повів рукою вище. А я — не зупинила. Мені подобалася ця гра. Пульс прискорився, а внизу живота, вперше за довгий час, спалахнув вогонь бажання.

— Все чисто, мій королю. Можна зупинитися тут, — озвався Доріан.

— Дякую, Доріане. Зупиняємось, — відповів Крістофер.

Він прибрав руку, залишивши по собі пустоту, що раптом здалася нестерпною. Потім взяв мене за талію, щоб допомогти злізти.

— Можеш прихопити свій кинджал до нас у намет. Я не проти, моя небезпечна жінко, — промовив з тією самою усмішкою.

Він пішов роздавати накази, а я так і не вимовила жодного слова. І що це взагалі було?.. Може, це вагітність так на мене впливає? Коли це я знову почала задивлятися на чоловіка?

— Леді, я застелила вам плед, може, присядете? — підбігла, схвильована, Аврора. — Ви так розчервонілися. Може, води?

— Все нормально, нічого не потрібно.

Навколо швидко розгорталося невелике наметове містечко. Коней прив’язали та напоїли, в повітрі вже ширився аромат печеної риби.

— Тобі найкращі шматочки, — Крістофер простягнув повну тарілку й підсів ближче. — Як ти себе почуваєш?

— Нормально. Мені здалося, чи охорона насторожі?

— Хтось за нами стежить. Доріан помітив молодого хлопця — той спостерігає здалеку й зникає без сліду.

— Як це без сліду? Так не буває. Завжди щось залишається.

— Ось тому це і дивно. Він з’являється так, ніби хоче, щоб його побачили, і щезає. Я трохи затримаюся — лягай, не чекай мене.

— Добре, — тільки й промовила я, хоча тривога десь усередині вже шепотіла недобрі речі.

Я не звикла до ночівель під відкритим небом. Це зовсім не та романтика, яку показують у фільмах. Насправді спати — жорстко, прохолодно, і заважає постійний шурхіт. І тільки-но я провалилася в неспокійний сон, Найда дала про себе знати. Вона злегка вкусила мене за руку — дурна звичка — і зашипіла:

— Прокидайся. Чужинець.

Я розплющила очі й побачила, як у намет хтось прокрався. Одразу стало ясно — чужинець. Рухався дуже обережно, весь у чорному.

Я боялася поворухнутися, але повільно потягнулася до кинджала.

Як не дивно, попри те, що пробрався крізь охорону й до мого ліжка, зброї в нього я не помітила.

— Я знаю, що ти не спиш, — промовив хлопець. Голос — молодий.

— Ти прийшов мене вбити?

— Чому ти так вирішила? Зброя тут тільки у тебе.

— Бо ти прокрався сюди вночі.

Він просто стояв і дивився. Не наближався. І раптом — ззовні почулися крики.

— У наметі королеви! Схопити його!

— Ще побачимось, — сказав незнайомець. І поки я глянула на вхід, куди вже вбігала охорона — він зник. Просто щез.

Куди він подівся? І що йому було потрібно? Якщо не моя смерть, то що?

Питання залишилися. Відповідей поки що не було.

— Усе чисто. Всередині нікого, — доповіла охорона.

— Зовні — теж, — долинуло слідом.

— То де, в біса, він подівся? І хто це взагалі був?! — зірвався Крістофер. — Усі геть!

Він кинувся до мене і обережно витяг кинджал з моєї все ще затиснутої руки.

— Не так я уявляв цю ніч… Він щось зробив тобі? Ти ціла?

— Він навіть не наблизився, — похитала я головою. — Я взагалі не зрозуміла, чого він хотів. Я так злякалася…

— Я обіцяв тебе захищати, а залишив одну. Вибач.

— Ти не міг знати. Але чому його не знайшли?

— Не розуміємо, як він пройшов повз охорону. Можливо, маг ілюзії. Але й усі сигналки — цілі.

— А як ти дізнався, що він тут? — запитала я.

— Найда попередила мене.

— Я пішла по допомогу, — прошепотіла вона, знову обвиваючи моє зап’ястя. Я й не помітила, що її не було.

— Дякую, — прошепотіла я, погладивши браслет.

— Більше я тебе не залишу, — обійняв мене Крістофер.

Жодного сліду перебування таємничого незнайомця не знайшли. Він наче привид — просто з’явився і так само раптово зник. Якби я не бачила його на власні очі й не говорила з ним, могла б вирішити, що це чиїсь марення. І досі незрозуміло, чого він хотів. Єдине, в чому я була певна — прийшов він точно по мою душу.

— Ти впевнена, що він не намагався тобі нашкодити? Це… дивно.

— Знаю. Але він просто… просто говорив. І все.

— І ти його не знаєш?

— Це що, приступ ревнощів? — зиркнула я на нього.

— Марія, мені не до жартів. Якийсь мужик серед ночі вривається до моєї дружини!

Цей випад був явно зайвим. І мене понесло.

— Знаєш що? Вимітайся, блін, зі своїми претензіями. Я тобі приводу не давала — ні для “дружини”, ні для ревнощів.

— Я не це мав на увазі. Але… Що мені думати? Ти мене не підпускаєш.

— Ага. То тепер проблема в мені? І, за твоєю логікою, я що — притягнула до намету якогось мужика просто так?! Ага. Знічев’я. І для чого, га? Для чого?!

— …

— Що ти мовчиш, Крістофер?! — злість аж тремтіла в мені.

— Вибач… Я перегнув. Просто страшенно злякався за тебе.

Емоції накрили мене, мов повінь. Образа, страх — усе це вирвалося назовні, і сльози, які я вже не могла стримати, полилися самі собою.

— Я був дурнем, Маріє… Вибач. Я зовсім не це мав на увазі. Просто… бішуся, що упустив його.

— Не смій більше ніколи навіть думати про таке, — глянула я на нього крізь сльози.

— Більше ніколи. Обіцяю. Я знайду тобі кращу охорону.

— Мені не треба ніяких військових у кімнаті.

— Не хвилюйся, — усміхнувся краєм вуст. — У мене інша ідея. Без військових.