Розділ 3: Олександр

Доріан миттю опинився поруч.

— Що сталося? — запитав він зосереджено, окидаючи залу пильним поглядом.

— Вино було отруєне. Де король? — прошепотіла я, стискаючи пальці.

Він кивнув, коротко віддав розпорядження своїм людям і взяв мене під лікоть.

— Поводьтеся спокійно, ніби нічого не сталося. Не хвилюйтеся, його вже виводять, — прошепотів мені на вухо, а тоді голосніше, щоб усі навколо почули:

— Вам зле, Ваша Величносте? Вийдемо на свіже повітря.

Зал відразу напружився, але люди швидко розступилися, даючи нам дорогу. Щойно ми вийшли з шумної зали, почались розпитування.

— Що саме сталося?

— Я стояла одна, — відповіла я тихо. — До мене підійшов міський управляючий. Запитав, чи не хочу я щось випити. Я сказала, що сік, і він зник. Потім підійшов офіціант і приніс бокал.

— Ви зможете описати його?

— Я… не дуже придивлялася. Темне волосся. Здається.

— Зрозуміло. Ще щось?

— Я… не можу сказати, як дізналася, що там отрута, — опустила очі на браслет.

— Бокал уже в руках моїх людей. Скоро дізнаємося, — сухо відповів Доріан.

Я глянула на нього. Він був спокійний. 
Біля карети я нарешті побачила Крістофера. У той момент я так зраділа його побачити, що просто кинулася йому в обійми.

— З тобою все в порядку? Мені сказали, що тобі зле…

— Вибачте за цю брехню, Ваша Величносте, — почав звіт Доріан. — Вино королеви було отруєне. Я щойно отримав підтвердження. Смертельна доза — три ковтки.

— Маріє, ти ціла?.. Як це сталося?.. — він дивився на мене вже не як на королеву, а як на найважливішу людину в світі. — Швидко рушаємо далі. Все тут — зупинити. Перешкодити. Знайти винного.

Вже в кареті я нарешті змогла трохи розслабитися.

— Найда мене попередила, — тихо сказала я, погладжуючи браслет.

— Я не на жарт перелякався. Може, скасуємо турне? — Крістофер серйозно дивився на мене.

— Ти ж сам казав, наскільки воно важливе. До того ж, нам треба з’ясувати, хто стоїть за цим замахом.

— Добре… — він трохи замислився. — Тоді їдемо до графа Олександра. Він наступний у списку. Щоправда, чекав нас лише завтра. Але, думаю, не засмутиться. Ми з ним трохи знайомі.

Карета мчала об’їзними дорогами, весь час змінюючи напрямок. Наш почет залишився позаду — його мали наздогнати вже завтра. А сьогодні ми мали дістатися безпечного місця самі.

Коли небо почало темнішати, ми нарешті прибули.

— Олександр має доволі специфічну зовнішність… Але ти не бійся, він добряк, — заспокоїв Крістофер.

Ворота величного маєтку повільно відчинилися, пропускаючи карету всередину. Посеред двору височів фонтан зі статуєю буйвола — великого, масивного, з гордо піднятою головою.

— Я, мабуть, здогадуюсь, у яку тварину перетворюється граф Олександр, — хмикнула я.

— Він себе дуже любить. Це правда, — Крістофер посміхнувся. — Але хоч трохи є за що.

— Хто це вдирається в мій дім посеред ночі, ще й з такою красунею? Леді, цей невіглас вас викрав? — пролунав гучний голос.

— Не загравай до моєї дружини, — буркнув Крістофер.

— От щасливчик. Все найкраще — завжди тобі, так, Ваша Величносте? — розреготався Олександр.

Перед нами стояв кремезний чоловік, з горою м’язів і зростом щонайменше два метри. Його буйна зовнішність доповнювалась величезними, вигнутими рогами буйвола. Та замість обладунків він носив сорочку з жабо та шкіряні штани — досить ексцентричне поєднання.

Я була щиро вражена. Але намагалася не показувати цього обличчям.

Судячи з того, як легко вони жартували, між Крістофером і Олександром були як мінімум приятельські відносини. Я трохи розслабилась. Найда мовчала, не сичала, не ворушилась — отже, небезпеки поруч не було.

— Проходьте, не залишу ж я вас на дворі. Але чому ви самі? Де охорона, служниці, речі?

— Не дуже приємна історія, друже, — зітхнув Крістофер. — Ми почали зі столиці, і там Марію намагалися отруїти.

— Що? Хто посмів! Таку тендітну леді?.. Ох, я б сам скрутив їм шиї. Смертники! Їх знайшли?

— Прибуде мій начальник охорони — він доповість. А зараз нам би трохи відпочити. Дорога була довгою.

— Йдімо, гостьові покої повністю у вашому розпорядженні, — махнув він рукою.

Крістофер зайшов зі мною лише на хвилину — впевнитись, що мені зручно. А тоді одразу побіг зустрічати Доріана.

Лише під ранок, крізь сон, я відчула, як ліжко ледь прогнулося.

— Їх знайшли? — пробурмотіла я, не відкриваючи очей.

— Як у воду канули, — тихо відповів Крістофер. — Управляючого приспали, а офіціанта знайшли мертвим. У комірчині. Чисто спрацювали. І найголовніше — навіщо? Навіщо тебе труїти?

Сон зник миттєво. Я відкрила очі. Кому я встигла перейти дорогу?

Вранці нарешті приїхали наші речі. Разом з ними — Аврора. Та, побачивши мене живою й неотруєною, кинулась до мене майже з плачем:

— Моя королево, ми так злякались! Всіх допитали, але ніхто нічого не сказав! Як добре, що з вами все гаразд…

— Ми ж домовлялися, — гримнула я, суворо глянувши на неї.

— Так, вибачте, леді Маріє, — одразу знітилася вона.

— Ну хоч так, уже краще. Все нормально. Просто… інцидент. Без паніки.

Аврора на мить замовкла, а потім озвучила те, що, здається, довго обмірковувала:

— Може… вам носити з собою кинджал? — запитала вона майже пошепки.

— Що? Навіщо?

— Щоб ви могли себе захистити. Маленький такий, жіночий. Я маю ремінь для стегна.

Я мовчки подивилась на неї. Ідея… раптово здалась дуже розумною.

— Гарна думка. Думаю, не завадить. А кинджал… дістанеш у Доріана?