Розділ 2: Арвіл

Крістофер

Ідея з турне належала Дейлану. Об’їхати всі маєтки аристократів, на власні очі побачити проблеми й недоліки королівства, відчути настрій підданих. І, звісно ж, показатися їм разом із молодою дружиною.

Лише тиждень минув відтоді, як Марія стала королевою повноправно, а не просто моєю дружиною. Вона досі переживає, що цей титул — не для неї. Бо не місцева. Бо не знає всіх тонкощів етикету, історії, не розбирається в політиці. Але ж я краще за всіх бачу: гіднішої за неї годі й шукати.

Вона добра, щира… Не кажучи вже про те, що неймовірно красива. Відтоді як з’явилась у моєму житті, жодна інша жінка не викликає навіть натяку на інтерес. Не дарма ж доля дала їй одну з найрідкісніших магічних здібностей — портальну. Така сила просто так не трапляється.

Марія — ідеальна королева. Навіть якщо сама ще цього не розуміє.

Сьогодні ми вирушаємо в подорож королівством. Ледь вмовив цю вперту дівчину — майбутня королева, а сперечається, як студентка. Вона все хвилюється, що академія не витримає місяця без її участі. На щастя, її наставник, Майстер Ігнатус, погодився їхати з нами. Один із найсильніших портальних магів сучасності, він зможе поєднувати викладання в академії з обов’язками радника. Хоча б до кінця року.

Ми вирішили подорожувати без почту. З нами вирушать лише Аврора — нова служниця Марії, мій брат Дейлан — радник з міжнародних відносин, і Доріан Рей, який нещодавно обійняв посаду голови охорони замку та увійшов до Ради як відповідальний за військове забезпечення.

Його кандидатуру я обрав серед багатьох. Хоч чоловік уже немолодий — трохи за п’ятдесят, — сили та витримки в нього вистачить і на двох. Досвідчений, авторитетний, завжди з холодною головою. Саме йому я доручив відібрати двадцять найкращих воїнів для охорони кортежу.

Марія помітно нервувала. А коли ця жінка нервує — дістається всім навколо.

— Не кидайте так валізу! Там же книги! У вас що, руки не з того місця?! — гримнула вона на якогось слугу.

З вікна її кімнати вилетіла сова й плавно приземлилася поряд, миттєво обернувшись на дівчину. Це була Аврора — веймон, магічна істота, що здатна змінювати форму, зокрема на сову. У Вельмаріні веймонами була більшість населення. Я й сам належав до них — мій звір — ведмідь.

Марія ж — людина. І саме тому було цікаво: ким народиться наша дитина — людиною чи веймоном?

— Усі ваші речі зібрано, моя королево, — спокійно доповіла Аврора.

— Та бачу я, — буркнула Марія. — Якщо хоч щось не розіб’ється, то буде диво. І скільки разів просила — не називай мене “королево”. Просто Марія.

— Але ж так не можна. Що подумають інші?

— Мені от пофігу, що там хто подумає. Називай мене Марія. Якщо так краще доходить — вважай, що це наказ.

Я втрутився, поклавши їй руку на плече:

— Люба, перестань зриватися на слугах. Що сталося?

— Я… я переживаю. Знаю, ця поїздка важлива. І навіть якщо щось піде не так — я зможу телепортуватися. Але мені… не по собі. Я боюся, що не впораюсь.

— Тобі не потрібно нічого робити. Просто посміхайся. Люди тебе вже люблять.

— Всі, хто не хоче вбити, ага, — скривилася Марія.

Нещодавно я щиро здивувався.

— Яка столиця Вельмаріну? — спитала королева… Вельмаріну.

І це, без сумніву, камінь у мій город. Постійно забуваю, що Марія лиш нещодавно з’явилася в нашому світі. Але не знати столицю власного королівства?.. Хоча… коли їй було це вивчати, якщо її життя перетворилося на суцільну круговерть?

Тож першим пунктом нашого турне стане Арвіл. Найгарніше місце, яке я коли-небудь бачив. І не тільки тому, що воно казкове за краєвидами, а ще й через своє розташування — у низині біля озера, куди стрімко впадає річка Ар, завершуючись водоспадом. Потік води там такий потужний, що підіймає в повітря вологу, насичуючи нею спекотне повітря. Завдяки цьому Арвіл — оаза життя посеред пустельного, розпеченого південного сходу Вельмаріну. Він розташований на кордоні з Лаґосом, звідси й незвично гарячий клімат, не такий, як у вічнозелених землях півночі.

Дорога туди не надто далека — лише чотири години їзди. Теоретично Марія могла б скористатися магією, щоб переміститися, але… Нас мають побачити. Якомога більше людей. Бо кожна посмішка, кожен погляд — це ще один крок до прийняття нової королеви.

— Це він? Арвіл? — нетерпляче визирнула у вікно Марія. — Я чую шум води!

— Так, моя нетерпляча королево. Ми майже приїхали, — усміхнувся я.

Як же я люблю, коли на її обличчі грають щирі емоції. Вона вміє дивуватися, жартувати, сердитися. І поруч із нею я відчуваю себе… живим.

А ще сьогодні я підготував для неї невеликий сюрприз.

Золота королівська карета в’їхала до міста. Натовп людей зібрався, щоб побачити нас. На щастя, народ добре сприйняв нещодавні зміни в законах. Ми знизили податки на деякі продукти, відкрили кілька магічних шкіл — навіть для тих, у кого низький магічний потенціал. Місцевим це сподобалося.

І ось він — мій сюрприз.

Всю дорогу до центру міста за моїм наказом вистелили червоними королівськими трояндами.

— Зупиніть карету! — різко вигукнула Марія і, не чекаючи відповіді, вискочила надвір.

— Ваша Величносте, зачекайте! — крикнув Доріан, зістрибнув із коня й вихопив меч.

Але нічого не сталося. Люди посміхалися, дружелюбно тягнули до неї руки. Марія спокійно підійшла до троянд, нахилилася, зібрала невеликий букет і вручила його якійсь бабусі. Та щось шепнула дітям — і ті одразу кинулися до квітів.

Марія спокійно розвернулася й повернулася до карети.

— Що ти робиш?! А якби на тебе напали?

— Хто? Бабуся? Чи дітлахи? — знизала вона плечима. — Я просто не хочу, щоб така краса валялася на землі, а ми по ній топталися.

Я підвів очі — і побачив, як діти збирають троянди, які я так ретельно готував для неї… і роздають їх перехожим. Маленька дівчинка підбігла до карети з величезним букетом і простягла його Марії.

— Так краще, — посміхнулася вона, вдихаючи аромат. — Тепер усі зможуть насолодитися цією красою. Хоч ненадовго.