Глава№6

‌Як і говорилося, до мене підбіг Андрій, я думала що уникну цю розмову, так я розумію що ви вже кречете —Це все через якийсь поцілунок!? Тай ще в щоку, це якась нісенітниця! —Я вас розумію але у мене не було ніколи поцілунків даже в щоку, а мама або тато? Ні теш не було навіть обіймів, в моей родини не може бути такой турботи... І фільми в стилі романтики я не дуже і люблю. Але чому він до ціого не байдужий, це лише був танець та поцілунок в щоку!
‌—Настя, нам треба поговорити.— З серйозним обличчям сказав Андрій, — Зрозуміло, він хоче поговорити не в школі він мабуть помітив що на нас вже дивляться.— Але чому вони на нас щей так дивляться, ніколи не бачили як хлопець біжить до дівчени? Дивні всі якісь!
‌—Добре!—Я зробила максимально серйозне обличчя, в нас тільки 10 хвилин на розмову і це погано, нам ще е багато про що поговорити.
‌—Добре, зустрінемося після школи біля в ходу. Гаразд?— Не змінюючи серйозного вигляду чітко сказав Андрій.— Невже це так серьозно? Блін як я в ляпала сюди, і це все через поцілунок!?— Добре запам'ятаю що не можна цілувати хлопців які врятували та танцювали з тобою.
‌—Гаразд.— З цими словами моє лице мабуть змінилося з певного в якесь налякане лице. Андрій тихенько відійшов від мене та спокійно пішов до кабінету математики і сів на свою парту. А я?  Я стояла як статуя.— І чого я така налякана і серце чого так сильно б'ється, це все тому що я буду розмовляти з Андрієм? Так моє тіло не в нормі... І про що ми будемо розмовляти?—Мой роздуми перебила рука яка вдарила по плечі.
‌— Насть, чого стоїш як вкопана, що думаєш як втікти із уроку математики!?— Пожартувала Марина яка як завжди світилася від радощів, —І чогось Ані не було може у медсестри?
‌— Де Аня, невже знову?— спокійно запитала я бо вже зрозуміла що в Ані знову розболівся живіт.
‌— Так, ну ти сама розумієш. Шкода її але нічого не поробити.— Видихнула Марина яка всерівно світилася. — І що такого могло статися що вона аж так світиться?
‌— Ти нічого не замітела?— радісно скрикнула Марина, яка вже щось демонструє.
‌— Та ні.— Спокійно відповіла я бо нічого такого не замітела.
‌— Насть ти що серйозно! На мені не має нічого нового?— трішки сердито Марина яка вже була готова ходити зі надутими щоками, — І що вона так сильно хоче показати мені що і так сердиться на мене?
‌— Ні...— Не хотілося сваритися з нею через дрібниці. Марина важко вдихнула та подивилася на мене та показала медальйон.— Медальйон? Вибач що не одразу помітила.— вибачилася я бо не одразу помітила цей медальйон. Що сказати я нічого такого не помічаю, — Може з зором проблема? Не знаю колись може і піду до лікаря, але бачу? Так, то все добре. Ці слова завжди говорила мені мама а татові нічого і не казала, я його взагалі рідко бачу, може з-за цього мені складно спілкуватися з хлопцями!? Чомусь я почала забувати що розмовляю і почала думати про батька, не часто я думаю про батька.
‌—Наситт, Настя ти чого мовчиш!? — сказала Марина яка тримала схрещені руки на грудях,— невже я замислилася!?
‌—Вибач...— розгублено сказала я та опустила голову
‌—Насть може я і не лікар але з тобою останього часу щось не так, ну добре я піду навідуються до Ані.— Стривожено сказала Марина та напрямувалася до медсестри.— Правда щось зі мною не так... Може захворіла, ну добре я повинна бути як завжди, щей сьогодні треба с Андрієм поговорити. Я вдихнула і напрямувала до вікна. Як в дитинстві, знову сама... Де тоді була Марина? Вона була в іншій школі а познайомилися, мабуть на уроках англійської мови, ми ходити тоді до закладу де навчали англійської вона перша хто зі мною заговорив. Але  я все рівно погано знаю англійську, а Марина мабуть найкраще знає. Вона до нашого класу прийшла минулого року, вона була єдиною з ким я розмовляла в класі, ну майже ще Максим та Андрій а потім і Аня, і ще багато. Ніколи не забуду як сиділа на парті та дивилася в вікно, мені чомусь було сумно? Чому мені було сумно? Досі не розумію, але колись мене хтось зрозуміє та підтримує а я його. Завжди заздрила тим в кого виходить бути веселим та добрим весь час, я хочу бути як вони... Сильні, хоробрі, добрі, завжди підтримують, але чомусь ніхто це не баче. Я знову почала дивитися на птахів.— Які вони гарні.— я усміхнулася, я зрозуміла що позад мене хтось стоїть. Я тихенько обернулася, та побачила Сергія.
‌—Прівіт.— Він усміхнувся, та подивився мені в очі. Мені від ціого стало бридко.— Чому? Невже він тут також вчиться!?— По моєму тілу пішли мурахи. Мені стало раптово погано.
‌—Прівіт...— Я натякнула як можна справжню усмішку.— Це від нього мені так бридко!? Але чому?— Може це випадковість, може мені взагалі погано? Мені хотілося відійти від нього, але я і поворухнутися не можу. Що мені робити, він мене лякає!?
‌— Я хотів запитати що ти будеш сьогодні робити після школи?— заговорив Сергій, що чому він це ще питає!? Я не встигла сказати й слова як продзвенів дзвоник, я лиш усміхнулася йому та пішла до кабінету. Після уроку математики Ані прийшлося піти додому. А Марина була з Мишком, я розумію їм треба бути разом, мабуть саме він подарував медальйон. Потім всі уроки я проседіла як завжди і нарешті закінчився останній урок, я пішла до гардеробу, вже одіта виходила та побачила Андрія який стояв та дивився в небо. 
‌— Ну куди ідемо?— Запитала я та усміхнулася. І що ми будемо обговорювати?
‌— Я думаю в кафе, воно тут недалеко.— Усміхаючись сказав Андрій, та показав до сторони парка. Ми пішли до парка, добре шо туди не йде Марина або Аня, бо тоді б вже заклювали. Я рідко бувають в паркі так він великий тут е де бігати але мені подобається на стадіоні бігати, ще тут є фонтан, лавки, ларки де продають квіти, їжу та іграшки, але там так багато людей ще цих пар. Щей там є декілька кафе, і туди ми пропонуємо? Цікаво.
‌— Чого мовчиш?— Весело запитав Андрій щей усміхнувся.
‌— А ти чого мовчиш? Що нічого нема сказати!— жартівливо запитала я, і також усміхнулася.
‌— Нема сказати!? Ще є багато що сказати!— Цю маленьку дорогу ми розмовляли на тему дерев.— Дерев!? Так саме дерев, як гадаєш скільки їм років? Ще чому тут так багато людей. Але Андрій на одну минуту затих.
‌—Насть, а ти знала що тут є привиди!?— різко заговорив він на цю тему.
‌— Ні! Я тут так рідко буваю що не чула о ніяких привидах, тай не вірю я в них.— Спокійно сказала я проходячи між людьми, але розуміла що по жахливих історіях так починається саме жахливе.
‌— Ну не знаю, тут говорять про хлопчика в дощовику, який кличе свою маму, тоді завжди туман як зараз, тихо і серед ціей тиші можна почути .Мама. і серед туману з'являється хлопчик маленький в жовтому дощовику. Або можна побачити жінку яка ходе дуже тихо яка мовчить, буває вона стане і почне плакати та розмахувати руками.— Андрій підло усміхнувся та подивився на мене, мені стало страшно бо був туман, навіщо так жартувати цеш не смішно!
‌—Це не правда?— спокійно запитала я бо розуміла що це брехня.
‌—Звісно! Якщо це була правда то навіщо я тебе залякував?— Андрій чомусь сказав правду. Але ми почути як хтось поза нами, ми обидва обернулися але нікого не побачили.—Щось мені не посебі... Андрій взяв мене за руку та потягнув  в перед, ми бігли та бігли. —Ось світло, ми врятовані!— Ми вибігли на доріжку біля фонтану, тут багато людей.—Може свято якесь?— Я замітела що не опустила руку.
‌— Ой вибач.— Я лигенько прибрала руку з руки Андрія, він подивився на мене на секунду з розчарующім поглядом.
‌— Та нічого, сам повинен був прибрати руку. О ось це кафе ти йди а я щас.— Андрій показав на кафе з написом „ Кафе–Птах".— Дивна назва.. І чого він це різко пішов?— Я зайшла до кафе, тут було багато людей, тут були книги та столики на двір, телевізор, крісла для читання... — І куди сісти? Ось!— я помітила вільний столик з номером п'ять. Дивна цифра завжди я на ней попадаю, народилася п'ятого числа та місяця, випадала в іграх тай ще багато де. Вже на столику я чикала на Андрія, до мене ніхто не підходив. —Ну добре.— пройшло вже п'ять хвилин. —І де це він?— Я взяла телефон та побачила що в мене двоє пропущених від мами.— Блін я забула зателефонувати!— Я швидко набрала маму яка вже хвилювалася за мене.
‌— Алло, мама пробач що не зателефонувала...— розгублено сказала я мамі.
‌— Тані чого, добре що стою все добре, ти де?— Спокійно запитала вона,—Вона колись хвилюється!? Оце нерви.
‌— Я в кафе, з подругами, то чуть пізніше прийду.— Збрехала я, рідко я брешу...
‌— А з подругами, добре, Насть ти вже в дев'ятому класі, і не одного хлопця не було, ось що це таке?— Знущалася з мене мама. На це я почервоніла та за хвилювалася.
‌— Все добре, пока.— Я отключилася від мами.— І чого я знову так нервую?— Я важко вдихнула, та заховала телефон до карману, і в цей саме момент зайшов Андрій, він почав дивитися в різні сторони щоб знайти мене, я помахала рукою щоб він мене помітив, коли він все-таки мене побачив то посміхнувся і підійшов до мене.
‌— Ця квітка двго шукала вас, і знайшла тримайте.— Андрій протягнув руку з спини, а в руки була біла квітка дуже гарна. Я засоромлено протягнула руку.
‌— Дякую, в справжній джентльмен.— Після цих слів, він трішки засоромився, але не вийшов з ролі, поклонився та простягнув руку в якій тримав уявлену шляпу. Він тихенько сів, ми взяли меню, там було багато різной їжі але я вже вибрала, якщо це буде розмова то я вибрала какао, а Андрій взяв капучино. Ми трішки поговорили, але коли принесли те що ми замовлю вали, Андрій замітно напружився. Було вже зрозуміло що почнеться розмова. — Але про що? Невже через поцілунок!?