Глава №1 Оце зустріч

В майбутньому
‌Чому, чому саме ти покорив моє серце. Чому саме від тебе мое серце біеться так шалено. Не вже я закохалася...
Зараз
‌Ось останній день літа тобто зараз 30 серпня. Перед тим як продовжити, я представлюсь мене звати Настя. За ці три місяці, я досить сильно змінилася, так сказати я  раніше була повнею або товстою кому як подобається. І я схудла, але це уже совсім інша історія.Але хочу сказати, що в молодших та минулих класах я не могла говорити зі хлопцями, тому що як ви розумієте, вони з мене знущалися, не всі но все одно не могла просто, з ними говорити.І ось майже і закінчелися літні канікули, я провела їх просто неперевершено. Весь час гуляла зі друзями, і схоже що моя хвороба пройшла, хвороба на хлопців.Хочу сказати що перед 1 вереснем, ми їдемо до школи на десь 30хв, щоб побачитись, та обговорить за харчування, та за 1 вересня.
‌Ось настав цей час, я трохи на справді нервую. Передтим як одягнутися, я повинна  нафарбуватися. Ось вій коричневим відтінком нафарбувала, треба подчеркнути свой брови, ну й на кінець нафарбувати губи, я звично не користуються помадой, це тільки на особливий момент, тому блиск для губ рожевого відтінку. В мене досить пухкі губи, тому я і так у мами красуня ;). Ось я нафарбувалася, і тому лише залишилося одягнутися. Я одягнула темно-зелену майку яка досить довга, та під майку одягнула, світлі джинсові шорти. Ось і почнеться моя історія. Я вийшла в коридор де стояла мама.  
‌- Це ти, до школи?—Запитала в мене мама, яка стояла біля дверей, а тату був як завжди на роботі. Мама як завжди усміхалася.
‌- Так! Завтра ж перше вересня тому прийдеться.—Відповіла я досить радісно. Мама на це лише кивнула і пішла на кухню готувати їжу.Я як завджди хотіла одягнути свой червоні кеди та їх не знайшлось. Я обожнюю спортивний одяг, це все його легкість та зручності. Та ця клята зручність, одразу ж зачаровала мене!
‌—Мамо а де ,мой улюблені кеди?—Розгублено, запитала я. Без них нікуди не хотілося йти.
‌— Ой, я забула сказати, що поклала їх до стірки, вибач.—Я трішки, розізлилася але я добра людина, то лиш подивилася та широко усміхнулася, де було видно дирку на місці клика, ні мені нехто не вибива його він насправді є але він неправильно виріс, і колись він нагадае про себе.Я змерилася з утратою, та взула свой кросовки. Та одягнувши рюкзак, перед тим як вийти я одягнула чорну безболку і одягнула на себе окуляри, від сонця. Вже виходячи з коридору сказала.
‌- Я пішла!— я одягнула портфель, подивилася в зеркало, тай вийшла.Я як завжди пішла пішки, бо це здоров'я і його треба берегти! Мені їти не досить і далеко, лише 3км до школи. Я одягнула на одне ухо наушник, та включила музику.Та походивши, я різко почала думати, про нарвалів. Чому вони такі дивні, можна сказати що страшні та красиві, але дочого цей вигляд. Але насправді навіщо йм цей ріг, не вже ним ловлять рибу, чи б'ються з друг другом, для мене здається це буде таємницею.Та тільки як я, почала уявляти собі образ ціей досить довной тварини, перед мной пройшов хлопець із правого повороту. Але це для мене це не перший раз, тому я вже привикла, але цей хлопець був для мене досить знайом, у ціого хлопця було темне волосся з трохи кудрявими кінчеками волося, він був досить високий. Потім я зрозуміла що це Андрій.Я досить здивувалася, але одразу після цього мое лице зачервоніло. Я згадала як була в нього закохалася і це було мое перше кохання, я навіть хотіла йому шарф подарувати, але не подарувала. Після нього, я в нікого не закохувалася. Він перший... Може я взагалі не була в нього закохана!? Може це була така у мене відчливість?
‌—Адрій! Почекай!—Закричала я відразу коли впізнала, цього хлопця.Хлопець зупинився біля мене і одназу повернувся, до мене.
‌—Ми знайомі?—Запитав хлопець трохи розгубленим голосом, по ньому було видно, що він не жартує.
‌—Це я, Настя!—Трохи злим та жартівним голосом я зказала йому.—Щей подумає що я з нього знущаюся.
‌- Це справді ти? Я тебе не впізнав.—Так він все-таки мене впізнав, щей захотів по знущатися з мене.—Я лише зняла окуляри, та почала хитати головою, як нівіжена.Хлопець тильки усміхнувся. Пожартували, але вже досить жартів.
‌— Вибач, що не впізнав.—Він сказав це, трохи розгублено.— Здається що йому справді соромно.— За те що не впізнав мене? Якось смішно.
‌—Тані чого, я теж тебе ледь впізнала, щей такий велетень!—Пожартувала я. Він дійсно був величезний, ну порівняно зі мною, він велетень! Десь 187 сентеметрів. —Не зручно мабуть бути таким великим? Але мені не прийдеться йти самій
‌. Ти ж теш прямуєш до школи?— Чомусь запитала я в нього, але й так було зрозуміло що він такош прямує туди.Ми йшли, до школи в двох, я радісно розповідала йому о свойх пригод, та з усмішкою на леці йому усміхалася. А хлопець також розповідав о свойх пригодах, а я лише уважно його слухала.—Так всю дорогу ми розмовляли, на різні теми, нам обидва було цікаво як там всі.
‌—.... Знизу було десь п'ятнадцять метрів, я не жартую!  Але мене вштовхнув брат, а я за це потягнув його з собою.—Весело розповідав мені хлопець, як він проводи вихідні зі своєю родиною на річкі. Їм було дуже весело, а з батьками рідко куди їду.
‌- Стоп, твій брат прийхав?— запитала я, бо пам'ятаю що він говорив що його брат уйхав.
‌- Так! Але не на довго, потім він пойде до університету.—Відповів він.І тоді ми зупинилися біля двору до школи, де було видно, групу наших одноклассників, які про щось. розмовляли. Було видно, як другі діти йшли до школи, на яких було видно, що не всі але деякі, все-таки усміхалися.І ось наша школа, така досить гарна, велика, чудова.
‌- Ну, пішли.—Сказала радісно я, показавши пальцем до нашої групи одноклассників.
‌- Пішли, але ти знаєш що показувати пальцем, не гарно!?— почав знущатися з мене Андрій. Я промовчала, але на мені було видно що мені трішки смішно.— Любеш познущатися?—Тоді коли ми рушили, то до нас підбіг хтось та штовхнув.Коли я обернулася то усміхнулася.

Хто штовхнув Настю з Андрієм. І це ми дізнаємося вже в 2 частині.