Розділ 31

Ми обоє різко обертаємось. Кіан мимоволі стає трохи попереду мене.

Голос належить чоловікові в багряному однострої. Його обличчя я впізнаю одразу. Командир, який проводив моє Пробудження. Фес… Фел…  До Світла й Тіні мою пам’ять на імена.

– Те саме ми можемо запитати й у Вас, – озивається Кіан.

– Я виконую свою роботу.

– То Ви все таки передумали? – вислизаю з-за спини друга й роблю крок уперед.

– Про що ти говориш?

– Ви запропонували нам прийти сюди, аби врятувати Чеса.

– Я не… – чоловік затинається, а тоді стривожено озирається. Переконавшись, що поблизу нікого немає, він підходить ближче й стишує голос.

– Я не розумію про що ви говорите. Я нікого нікуди не кликав.

– Але ж лист. Він привів нас сюди.

Я дістаю з кишені куртки Кіана зім’ятий аркуш і простягаю йому. Командир пробігає очима кілька рядків. Його обличчя суворішає. Він повертає папірець мені.

– Вперше його бачу. Вам тут не місце. Йдіть геть, поки я не покликав інших.

– Ми нікуди звідси не підемо, поки не переконаємося, що з Чесом усе буде гаразд. І навіть якщо це не ви написали листа, мені байдуже. Я знаю, що ви принаймні можете нам допомогти. Або хоча б не заважати. – я випльовую кожне слово, ніби яд, що отруює мене зсередини. Вся пиха, зневага і лють складаються в ці рядки.

Командир не відповідає. Його обличчя залишається непроникним, але й я відступати не збираюся.

– Лея була Вашою донькою, і вона загинула. Через байдужість, через те, що її благання проігнорували. Тепер там опинився ваш учень. Ви хочете, щоб історія повторилась?

Відстань між нами скорочується. Я вже не контролюю, що вилітає з мого рота. Гнів підштовхує мене завдати ще одного удару, знайти те місце, де його холодна витримка нарешті дасть тріщину.

Та тепла рука лягає мені на плече, стримуючи запал. Кіан виходить уперед, і я змушую себе замовкнути.

– Я вже втратив батька. Дозвольте впевнитись, що брат не повторить його долю.

Командир непорушний, та в його очах щось спалахує. За мить він хапає Кіана за комір і тягне за собою, наче неслухняного хлопчиська.

Я кидаюся слідом, намагаючись визволити друга.

– Відпустіть його!

І він справді звільняє його, під самим входом в лаз із темнокаменю, ледве не заштовхуючи всередину.

– Ви самі знайшли це місце. Побачили як я виходжу з тунелю, а щойно я зник – зайшли в тунелі.

Його суворий тон не залишає простору для заперечень, а погляд пропалює наскрізь.

– У вас обмаль часу. Його випробування вже почалося. Ці тунелі ведуть до камер, з яких після випробувань спускають надлишок тіні чи світла через заслони. Ними керують з операторської, але ви можете спробувати відкрити їх вручну. Головне — забратися звідти до того, як вас помітять.

Нам потрібна мить, щоб осмислити почуте, але командир не дає затриматися на місці.

– Чого стоїте?

– Дякуємо, — тихо промовляємо в один голос.

На цьому наші шляхи розходяться.

Обмеження в часі змушує нас поспішати.Тунель надто вузький для двох, тож Кіан іде першим. Ми поволі підіймаємося вгору. Підлога слизька, з нерівностями, за які доводиться чіплятися підошвами, аби не впасти. Сонцевик не відпускає моєї руки ні на секунду. Щоразу, коли я втрачаю рівновагу, його пальці стискають мої міцніше.

У повітрі стоїть запах сирості. Що далі ми просуваємося, то густішає темрява. Невдовзі доводиться рухатися навпомацки. Стіни холодні й трохи вологі. За інших обставин я намагалася б не торкатися їх, але зараз усі думки зосереджені на одному: встигнути дістатися камери Чеса.

Попереду долинають невиразні звуки. Ми пришвидшуємо крок, намагаючись не порушити тиші.

Кіан рухається рішуче. Я тримаюся за ним, не дозволяючи собі відстати.

Десь попереду видніється промінь світла, що в цій темряві видається яскравою плямою. Невиразний гомін перетворюється на крик, від якого застигає кров у жилах.

Я знаю цей голос, але ніколи б не хотіла чути його таким.

Кіан теж напружується. Його пальці міцніше стискають мою долоню. Ми квапимося вперед, дослухаючись до поодиноких несамовитих вигуків.

Нарешті тунель упирається в глуху стіну. Перед нами — видовжене вузьке приміщення. Посередині стіни видніється квадратний контур заслону.

Ми розходимося по різні боки від нього, ховаючись у невеликих нішах. Кіан одразу визначає, у який бік має відсуватися стулка, а тоді опускається на підлогу й зазирає у верхню щілину.

— Що там? — пошепки питаю я.
Крики стають дедалі гучнішими. Здається, кожен із них відлунює в мене під ребрами, відбиваючись від серця, що ніяк не вгамовується.
Кіан відсахується від шпарини, протяжно шипить і хапається за обличчя.

Я майже інстинктивно тягнусь до нього. Він поспіхом встає і потирає очі.

– Там повно тіней.

Заради Балансу, як я могла про це забути? І як міг забути він?

Та вереск за заслоном стає нестерпним. Зараз не час розбиратися з цим. Я заміняю Кіана біля шпарини.

Холод від тіней боляче лоскоче очі, а самі вони майже повністю затуляють і без того вузький огляд. За кілька секунд зір трохи пристосовується, і серед темних клубів я розрізняю стовп, до якого прив’язаний Чес. Його золотаві кучері — єдина яскрава пляма в кімнаті.

Я змінюю кут огляду, намагаючись роздивитися більше, та черговий крик змушує мене завмерти.
Чес украй виснажений. На шиї набрякли вени, пальці посиніли від холоду, а все тіло вкрите інеєм. Якби я не знала, хто переді мною, навряд чи впізнала б його. Хлопець, який ніколи не показував страху, тепер зігнувся навпіл. Його тіло раз у раз стрясають судоми.
Щось всередині мене стискається з такою силою, що я відчуваю ніби падаю у прірву.

– Арі.

Я чую голос Кіана, але не можу відірватися від побаченого. Губи міцно зімкнуті, та черговий зойк Чеса зриває мою витримку. Очі наповнюються слізьми. Доводиться докласти всіх зусиль, аби не закричати разом із ним.
– Я не розумію, коли треба… – насилу вимовляю я.