Розділ 30

– Це Найт. – перше, що зривається з моїх вуст, коли ми відходимо від будинку. 

Полегшення встигає розлитися тілом, перш ніж здоровий глузд нагадує: ми нічого не знаємо напевно

– Навряд.

Сніг хрустить під нашими чоботами, заповнюючи паузу.  

– Він не захотів допомагати нам відкрито, але, можливо, вирішив зробити це потай? До того ж, він знає про стару сосну.

– Арі, ти занадто хорошої думки про людей навколо. Не всі такі моралісти, як ти.

– Ми зараз говоримо про твого найкращого друга.

– Так, тому я це й кажу. Він сміливий, добрий, але до біса впертий та має власну думку. Яка, нагадаю, відрізняється від нашої. 

– А ще він достатньо розумний, щоб допомогти нам, не видаючи себе.

– Не менш розумний за твого батька, який може використати цей лист,

— Кіан постукує пальцем по складеному аркушу, — як пастку. Перевірити, наскільки наша сім’я віддана системі.

– Він би так ніколи не вчинив. – відрізаю я.

Мій батько не монстр. Він буває суворим, самовпевненим, владним, але не здатним на підступ, особливо щодо тих, хто йому дорогий.

Рід лише намагається врятувати Ріанор єдиним доступним йому способом. Якби існував інший, він неодмінно…

– Як скажеш. 

Гіркота в голосі Кіана змушує мої думки стихнути. Мить тому, я була готов сперечатись, але зараз слова тікають від мене.

Його батько, Вілл, загинув під час спільних із Рідом експериментів. Ідея здобути другу силу належала моєму батькові, але Вілл повірив у неї чи не більше за нього самого. Обоє сподівалися довести, що це можливо.  Але підтвердження теорії судилося побачити лише одному з них.

Те, що залишилося від Віллового тіла, поховали з усіма почестями. Тоді я вперше побачила, як плачуть Майрани. Досі це здавалось неможливим. Тільки не вони. 

Рада Десятьох ще довго вмовляла мого батька припинити досліди, проте він не послухав. Навпаки, смерть друга лише зміцнила його рішучість довести розпочате до кінця.

Невдовзі Ріду це вдалось.

Між нами западає мовчання. Для нашого звичного спілкування вона надто важка.

Тема Вілла завжди залишалася між нами невисловленою.

Мій погляд, ніби приклеєний до листа. Його краї вже трохи зімʼялись під пальцями Кіана.

– Ми ж усе одно підемо?

– У записці вказане лише моє імʼя.

– Це неважливо. Я йду в комплекті.

– Не думав, що ти на стільки невихована, аби приходити без запрошення.

Попри незворушний вираз Кіана, я все ж усміхаюсь. 

– Хтось же має витягувати тебе з халеп. 

– Не буде такого. Я чую небезпеку здалеку.

– Ти крадеш їжу просто перед носом у Селести. У тобі ані грама самозбереження.

Хихотіння Кіана таки проривається назовні. Цього вистачає, щоб напруга, яка досі стискала плечі, нарешті відступила.

Крихітні сніжинки мерехтять у світлі вуличних ліхтарів. Дорога додому здається коротшою, ніж зазвичай. 

Коли настає час прощатися, я подумки добираю слова, але жодне не здається доречним. Як пояснити, що, захищаючи Ріда, я зовсім не подумала, як це прозвучить для людини, яка втратила батька через його рішення? Що мені шкода, що я взагалі це сказала?

– Ми подбаємо, щоб із Чесом усе було гаразд. – кажу натомість. 

– Звісно. 

Кіан відповідає так, ніби іншого варіанту для нього просто не існує.

***

Сонячне проміння відбивається від снігової ковдри, майже засліплюючи й без того величну будівлю Пробудження. Затемнені вікна та розмаїття червоних одностроїв — єдине, що відрізняє сьогоднішній вигляд цього місця від учорашнього.

Площа заповнена молодими людьми, які слухняно просуваються чергою до реєстраційних столів. Ми з Кіаном намагаємося відшукати серед них знайомі золотаві кучері.

– Он він. – тихо промовляє сонцевик, указуючи на постать у натовпі.

Здалеку всі здаються схожими, але за мить мої очі чіпляються за знайомий силует. Чес стримано киває солдатові поруч, а тоді повертається до розмови з високим хлопцем попереду.

Хвилини неспішно спливають, черга рідшає, а недоторканої шкіри на моїх пальцях залишається все менше. Крізь візерунок металевих стрижнів, ми стежимо за кожним рухом Чеса. Нарешті він піднімається сходами до входу, обертається й востаннє оглядає площу. 

На мить мені здається, що він помітив нас. Та Чес не затримує погляду й одразу прямує до дверей та зникає за ними. 

Чому? Чому все відбувається саме так?

Запитання накочуються одне за одним, ніби льодяні хвилі, що накривають мене з головою.

Зараз. От зараз двері відчиняться, і він повернеться до нас. Хтось вийде й скаже, що знайшли інший спосіб. Що цього більше не повториться.

Ні. Я просто прокинуся, розплющу очі й зрозумію, що все це було жахливим сном.

Та час минає, а двері залишаються непорушними. Повітря, що було затиснене між ребрами шумно виривається назовні. Я хапаюсь за руку Кіана, аби знову відчути землю під ногами.

***

Гілки чіпляються за одяг, коли ми продираємося крізь хащі до старої сосни. Крокуємо тихо, обережно. Я вдивляюся в далечінь, намагаючись розгледіти бодай якийсь рух між деревами, але невелика галявина зустрічає нас цілковитою порожнечею.

Дерево вирізняється серед інших зяючою раною: блискавка розколола стовбур, залишивши всередині порожнину, де ми в дитинстві ховали свої піратські скарби. Одразу перевіряємо чи не залишили там якогось послання, але марно.

– Якщо це жарт, то на диво жорстокий. – бурмочу собі під ніс.

– Ти ж не очікувала побачити тут фею з чарівною паличкою, правда?

Я мовчу. 

– Ну або темноволосого фея, який одним помахом руки вирішить усі наші проблеми?

– Кіане…

Мого тону достатньо, щоб він зрозумів: зараз не найкращий час для глузувань.

– Вибач, просто дуже нервую. 

Я лише киваю. Мені й самій бракує спокою, щоб удавати, ніби все під контролем.