Розділ 28

– Ви певно жартуєте. 

Лора нарешті відриває очі від чергового папірця на столі. 

– Ми цілком серйозно. – спокійно відповідаю їй.

– Тобто коли ви зрозуміли, що Фелікс вам не допоможе, наступним варіантом зрадника ви обрали мене? Навіть не знаю ображатись чи радіти.

– Фелікс?

– Солдат, з яким ти говорила в коридорі. Хоч би поцікавилась, як його звати, перед тим як переманювати.

– Я не… це було спонтанне емоційне рішення. 

– Авжеж. 

– Лоро, ми не просимо тебе нікого зраджувати, тільки поділитися інформацією. – втручається Кіан.

Вона вперше відтоді, як ми сюди прийшли, дивиться на нього й замовкає.

– У вас все одно нічого не вийде. Двоє проти…

– Ло, це мій брат. 

– Ми просто хочемо впевнитися, що все пройде добре. Чес же сам хоче це пройти, ми його силоміць не тягнутимемо. Тільки подивимося. – я намагаюсь її переконати.

– Ви ж чудово розумієте, що я не зможу організувати вам екскурсію. У мене немає на це ні повноважень, ні часу. А якщо це випливе, у мене будуть величезні проблеми, і, можливо, у моїх батьків також. 

Вона стиха лається на нас, роздратовано тицяючи в обличчя списані листки. За кілька митей її лють минає. Лора заплющує очі, а потім заправляє за вуха локони, що вибилися із зачіски й упали на обличчя. Знову ідеальна.

Невеликий пакунок на столі знову привертає увагу тіньовиці.

– Добре, я подивлюсь що зможу знайти. 

– Дякуємо, ти найкраща. – посміхаюсь. 

– Дякую, щиро. А не як завжди. 

Кіан таки ніколи не впустить нагоди зачепити Лору. Вона закочує очі, а тоді вказує на згорток перед собою.

– Що там? Вирішили мене підкупити?

– Ні, але якщо вийшло, то ми не проти й таких методів.

– Я погодилась виключно через те, що маю чисту душу, Майран. 

Ло розкриває папір своїми тендітними пальчиками та дістається свого подарунку. Золотий ланцюжок на кінці якого закріплений кулон з світлоруди. Всередині нього пульсує жилка темнокаменю. 

– О світло і тінь! Я не вірю, що ти це зробив! – вона вимовляє кожне слово окремо й особливо наголошує на «ти».

– Можна хоч тут обійтись без приниження моєї гідності? 

Я хихочу з взаємодії цих двох, поки встаю з місця

– Дякую! Він неперевершений! 

– Тобі дякую. Ще побачимось. – Кіан підморгує Лорі, а тоді ми з ним зникаємо в коридорі.

Ми спускаємося сходами, і я мимохідь кидаю погляд на другий поверх, заблокований для допитливих сторонніх. Двоє солдатів затуляють собою масивні залізні двері, за якими, певно, вже повним ходом триває підготовка до наступного Пробудження.

Уже знайомі колони зустрічають нас у залі внизу. Повз них метушливо пробігають служниці з купами постільної білизни, інші працівники поспішають у своїх справах — хтось тримає стоси паперів, хтось просто має такий змучений вигляд, наче давно мріє опинитися деінде.

Все здається звичайним. Буденним. Аж не віриться, що зовсім скоро поверхом вище опиняться нові люди, які можуть більше ніколи звідти не вийти.

Ми минаємо головний вхід, але замість звернути до дороги Кіан раптом повертає за будівлю.

— Куди ти?

— Подалі від вух.

Я нічого не відповідаю й іду за ним. За стінами простягається широка смуга густого лісу, в яку ми вдвох пірнаємо. Під ногами хрустять гілки, а розкидані всюди шишки роблять кожен крок хитким. Запах хвої заповнює ніздрі й нагадує часи, коли ми малими бігали сюди грати у здоганялки або прикидалися піратами, видираючись на найвищі дерева, ніби на щогли. Кіан завжди був нашим капітаном: водив нас до нових місць і вчив майструвати з гілок мечі. Певно, цього його й навчив старший брат.

На невеликій галявині яскраво виділяється здоровенний пень. Кіан вмощується на один його край, залишаючи мені місце з протилежного боку. Я квапливо сідаю, прихиляючись спиною до друга.

Точнісінько як у дитинстві.

Звідси між деревами видніється силует важливої для нас будівлі.

– Ти сьогодні ввечері не сильно зайнята?

– Ні, а що? – зацікавлено нахиляюсь до нього.

– Чес перед виходом попросив запросити тебе до нас на вечерю. Щось на кшталт проводів.

– Мені дуже приємно. Дякую. – слова повільно висковзують з моїх вуст, а на язиці вже збирається гіркота. 

М’який мох кришиться під моїми пальцями. Здається, я вже вдесяте розтираю його між подушечками, коли Кіан нарешті запитує:

— Можеш згадати, як проходило твоє Пробудження?

Питання застає мене зненацька. Тіло різко напружується, але я знаходжу опору позаду себе.

— Кіане, я не думаю, що зараз найкращий час. Чес…

Він перебиває мене, але в його голосі немає ані злості, ані роздратування. Лише обережність.

— Я якраз про нього. Щоб придумати план, треба трохи більше деталей. Бо я почуваюся так, ніби рухаюся навпомацки.

— Так, звісно…

Я роблю глибокий вдих, а тоді розповідаю йому якомога детальніше про все, що мені довелося пройти. Коли зупиняюся, щоб зосередитися й пригадати наступне випробування, пальці Кіана ніжно торкаються моїх. За мить він стискає мою долоню.

Від цього жесту стає легше, і я продовжую розповідь аж до самого кінця.

— Дякую, що поділилася, — лунає в мене за спиною.

— Будь ласка, — шепочу я.

Після цього ми сидимо в блаженній тиші. Шелест листя на вітрі заколисує свідомість і розслабляє тіло, тож я опускаю голову й прихиляюся до його плеча. Кіан лише тихенько хмикає.

Наші руки все ще сплетені, і це дарує мені відчуття дому.

Дім у людині… Як дивно це звучить.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося це пройти…

Він повертається до мене, щоб сказати це, а я чомусь ледь усміхаюся.

— Давай уже до суті, — тихо прошу я.

— Тож… З тобою завжди були солдати?

— Виходить так.

— І за тобою постійно стежили?

— Ну звісно. Вони ж завжди були поруч.

— Ні. Я не про тих, хто над тобою знущався.