Розділ 26

– Ні. – голос командира звучить тихо, але непохитно.

– Будь ласка, я молю Вас. 

Лора тягне мене за руку, та я опираюся, не зводячи очей із вартового.

– Я не зможу просто нічого не робити, поки Чес там помиратиме. 

На мить холод у його погляді відступає. Я встигаю вловити щось живе, майже людське, перш ніж обличчя знову стає непроникним.

– Він не зможе тобі допомогти, ніхто з них. – мʼяко шепоче Лора.

Я востаннє дивлюся на командира. У його погляді вже немає сумніву — лише тверда відмова. Подруга знову тягне мене за руку, і цього разу я не опираюся

Мокрі доріжки від сліз обпалюють шкіру. Швидко проводжу долонями по щоках, роблю глибокий вдих і вирівнюю спину.

Велика зала зустрічає нас тишею. Навіть запалений камін не може розігнати холод, що завис між стінами. У повітрі досі тримається цитрусовий аромат парфумів. Подруга не випускає мою руку ні на секунду, але її спроби заговорити розбиваються об моє мовчання. За дверима навпроти лунають напружені голоси, але слів не розібрати.

Згодом Рід, Меліса, Раян і Кейт виходять до нас. Зазвичай спокій батька лякає мене сильніше за його гнів. У будь-який інший день ця незворушність змусила б насторожитися й чекати покарання. Та сьогодні він не має наді мною звичної влади. Коли він підзиває до кабінету, я не відчуваю нічого.

– Ходімо, Лоро. – Мʼяке звернення матері до доньки – останнє що я чую перед тим, як двері за мною зачиняються. 

Рід напрочуд майстерно стримує гнів. Протягом всієї його нотації, я не піднімаю голови. Мабуть, він сприймає моє мовчання за сором. Після того, як докори в мою сторону закінчуються, він шумно видихає та обіймає мене. 

 – Нічого, Ріано, ти ще всьому навчишся. 

Весь цей час він даремно намагався викликати почуття провини, але на його місці утворилась зяюча рана, що знекровлювала моє серце. 

Несміливий стук у двері передує появі моєї матері. Меліса говорить так тихо, ніби зайвий звук може здійняти бурю.

– Кіан і Чес вже годину чекають Аріану надворі.

Батько відпускає мене й легенько поплескує по спині.

– Перевдягнись, а тоді хай проведуть тебе додому. Вже пізно, і зрадники балансу десь поряд, тож із Вами відправлю двох вартових. Про решту поговоримо пізніше.

Вперше за весь час я піднімаю на нього очі й мовчки киваю.

Дивно бачити площу, заповнену лише завиванням морозного вітру. Кожен крок вимагає зусиль, тому я неспішно спускаюсь сходами. Унизу мерехтить жовте світло, а перед ним темніють знайомі силуети. 

До мене долинає тиха розмова братів, і я сповільнююсь, аби не порушити її. Чим ближче підходжу, тим виразніше бачу сонцекулю, що погойдується в повітрі між ними, віддаючи м’яке тепло. Обережно сідаю поруч. 

– Ти як? – лагідно питає Кіан.

Чомусь це викликає у мене ледь помітну посмішку. Кутики його вуст повторюють рух моїх.

– Бувало й краще.

Всього один погляд на Чеса повертає до тривожних думок. Очі починають наповнюватись сльозами проти моєї волі, тож я не знаходжу кращого рішення ніж втупитись у підлогу, перш ніж це хтось помітить.

– Ти вправно керувала світлом, молодець. – спокійно каже Чес.

– Тінями також, до речі. – додає Кіан – Хоча в якийсь момент я подумав що ти вирішила продемонструвати всім фокус зі щезненням. 

– Ні, цього в планах не було. 

Він ледь помітно хмикає.

– Зате виглядало дуже ефектно. Справді. 

Кіан відкидається назад, спираючись долонями на холодний камінь. 

– А ти як себе почуваєш?

– Чому всі в мене це постійно питають? Все ж добре. Хіба я схожий на хворого?

– Може трішки. – Чес жартівливо пхає брата в плече і тихо сміється разом зі мною.

– Я сьогодні дещо дізналась про те, як гинуть сонцевики на Пробуджені. І, думаю, ви маєте це почути також.

Обидва насторожуються.

– Одна дівчина, Лея, спалила себе зсередини своїм же світлом на першому випробувані. Вона благала зупинити це, але ніхто не втрутився.

Чес мовчить кілька секунд.

– Арі, я знаю, на що йду.

– Ти не знаєш. – Голос зривається. – Вони закатовують людей до смерті! 

– Я до цього готувався достатньо довго.

– Ти чуєш мене? Вона спалила себе своїм же світлом! Їй не бракувало підготовки. 

– Впораюсь.

– Статистика не на твоєму боці.

– Мені байдуже на статистику, я вірю в те, що зможу пройти Пробудження. Я пообіцяв собі, що зроблю це заради батька.

– Заради нього ти мусиш жити, а не ставити на собі експерименти, як він! – Кіан різко втручається – Подумай про матір! 

– Перестаньте.

У голосі старшого брата немає втоми.

– Ви все одно мене не переконаєте. Моє Пробудження починається післязавтра. Уже все вирішено.

Ніхто не знаходить слів у відповідь.

Я дивлюся в його блакитні очі, ледве помітні в тьмяному світлі сонцекулі, й розумію, що він не відступить.

– Ходімо, ми вже й так засиділись. – порушує мовчанку Чес і підводиться. 

Ми з Кіаном безпорадно перезираємось, а тоді також встаємо. Сонцекуля розтає у повітрі й все навколо занурюється у темінь. 

Дорогу освітлюють ліхтарні стовпи. Двоє солдатів приєднуються до нас майже одразу, але тримаються на відстані, залишаючи нам трохи простору.

Прогулянка відрізняється від звичної напруженим мовчанням. Коли ми підходимо до мого дому, Чес обіймає мене, а потім даючи Кіану можливість також попрощатися.

– Я тебе дожену. 

Кутики губ Чеса піднімаються.

– Добре. 

Він розвертається й жестом кличе охоронців за собою. За мить вони зникають за поворотом. Я чекаю, доки їхні кроки остаточно стихнуть.

– Нам треба щось придумати, — кажу.

– Ти не мусиш…

– Я не буду просто стояти й дивитися! Він мій друг! – голос зрадницьки тремтить.

– Він остаточно вирішив, ми не переконаємо його.

– Нам і не потрібно. Ми його звідти витягнемо.