Розділ 25

Повітря різко залишає легені. Шурхіт шнурівки й скрип натягнутої тканини супроводжують кожен ривок, яким служниця затягує корсет. Пальці самі впиваються в край трюмо.

– Досить, досить! – шиплю крізь зуби.

– Як скажете. Просто хотіла, щоб було гарніше.  – перелякано озивається дівчина, одразу послаблюючи шнурівку.

– Гадаю, в будь-якому вбранні я матиму кращий вигляд живою. – Позаду лунає тихий сміх.

Поки служниця завʼязує останній вузол, дзеркало знайомить мене з новим образом. Два звивисті локони спадають на обличчя, коли решта волосся охайно захована у високий пучок. Відкритий ліф залишає тавро над грудьми на видноті, мій погляд мимоволі ковзає темними контурами двох переплетених кіл.

Я роблю кілька кроків назад, розглядаючи сукню повністю.

Золотавий фатин легкими хвилями спадає поверх важкої темної спідниці. Світло й темрява переплітаються між собою так, ніби світанок торує собі шлях. Чомусь це одразу нагадує мені кулон із ринку. Світлоруду, затиснуту між темнокаменем.

Треба віддати належне тому, хто обирав для мене це вбрання.

Він… або вона… бездоганно розуміється на пропаганді.

– Аріано, маєш бездоганний вигляд. Знайомий голос ковзає мені під шкіру і я повертаюсь у його бік.

Кейт вдягнена в довгу струмливу сукню кольору нічного неба. Її ідеально рівне вороне волосся неспішно погойдується в такт крокам.

– Дякую… Ви теж.

– Як ти?

– Трохи переживаю.

Обережним помахом руки Кейт дає зрозуміти помічниці, що хоче залишитися зі мною наодинці. Дівчина безшумно виходить, а я лише киваю, готуючись до стандартної лекції від Лориної матері.

У дитинстві батьки друзів здаються навіть більшим авторитетом, ніж власні. Ми слухали їх з роззявленими ротами і широко розплющеними очима, а очевидні речі звучали мало не як таємниці дорослого світу. Мабуть, за звичкою, а може, завдяки природній харизмі Кейт, я й досі ловлю кожне її слово.

Коли жінка підходить ближче, я несвідомо затримую дихання.

– Тобі немає чого боятись. Вони вже зачаровані тобою, ніщо цього не змінить. Для них ти – символ надії.

– Мені здається, що я не дуже підходжу на цю роль.

– Ну… – Кейт поправляє перекручену бретельку моєї сукні. – Для такого відкриття вже занадто пізно, золотце.

Її очі пильно вдивляються в мої, і від цього стає ніяково. Я слухняно киваю, а Кейт обдаровує мене своєю ледь помітною посмішкою.

– І не забудь продемонструвати чого ти навчилась в Чеса. Це найяскравіша частина виступу.

Я знову киваю, і тоді Кейт ніжно торкається моєї зачіски, поправляючи один із локонів.

– Ти впораєшся. Якщо щось піде не так – твої сили й ця сукня вже скажуть усе за тебе.

– Дякую. Я все ж постараюсь промовити хоча б кілька слів.

– Моя розумничка. – ніжність у її погляді дивним чином переплітається з тінями у зіницях.

У двері стукають.

– Час, – долинає голос Раяна.

– Нам пора.

Кейт тендітно обіймає мене за плечі й підштовхує до виходу.

У коридорі нас зустрічають святково вбрані Лора та її батько.

– Аріано, твоя сукня неймовірна!

– Дякую, твоя також!

Смарагдовий атлас огортає її стан, ідеально підкреслюючи кожен вигин.

– Готові йти? – холодно запитує Раян. Платинові, бездоганно вкладені кучері жорстоко контрастують із темним костюмом. Обличчя батькового радника, як завжди, не видає жодної емоції.

Якби серйозність була людиною це був би він.

– Так.

Іншої відповіді бути не могло.

Настрій Раяна розповзається по всіх кутках, і нотки радості, що ще ледь жевріли в мені, остаточно капітулюють.

Килим приглушує наші кроки. Коридор стихає настільки, що я чую власне дихання. За традицією, по обидва боки стоять гвардійці.

Що ближче до балкона, то гучнішим стає гул площі. За важкими дверима зібрався натовп, і тисячі голосів зливаються в один нав’язливий шум, від якого стискається живіт.

Силуети батьків видніються в кінці коридору. Ми наближаємося до них, але увагу привертає знайома постать. Я сповільнюю крок, намагаючись роздивитися вартового позаду.

Золоте волосся. Насичено-карі очі з відблиском теплого світла. М’язиста статура. Щось у ньому змушує мене зупинитися.

Рука Раяна наполегливо спрямовує мене вперед, але ноги ніби прикуті до підлоги.

Кайданками.

Наші погляди зустрічаються і в його виразі я зчитую щось схоже на страх змішаний з люттю.

Усвідомлення ледь не збиває мене з ніг. Це командир з Пробудження.

Раян користується моєю розгубленістю, і я проти волі продовжую рухатися вперед.

Побачивши мене, батько затримує погляд на сукні.

– Те, що треба. – беземоційно стверджує він.

– Це добре.

Голос зрадницьки видає покору.

– Я на тебе сподіваюсь.

Суворість його тону змушує мене випростати спину.

Мати лише встигає погладити мене по плечу, перш ніж відчиняються двері й батьків разом із радниками поглинає гамір натовпу. Золота тканина їхніх нарядів спалахує в світлі, а за мить вони зникають за дверима.

Лора і кілька солдатів лишаються поруч. Шум слабшає і крізь відлуння, я розбираю слова з промови мого батька.

«Необхідність». «Ріанор». «Виживання». «Ціна».

Чес учив мене вправлятися зі світлом. Рід же опанував майстерність керувати людьми за допомогою слів.

І вони з Кейт збираються навчити цього й мене.

Сьогодні перший урок.

Лора зазирає в маленьку шпарину між дверима, контролюючи виступ. За мить лунають оплески, і подруга підштовхує мене вперед.

Холодне повітря огортає кожну відкриту ділянку мого тіла. Дзвін у вухах заглушує думки, та ноги механічно несуть мене до центру тераси. Унизу – море людей, що заповнило площу до останнього клаптика бруківки.

Дежавю накриває з головою. Та щойно площа стихає, спогад відступає разом із ним.

– Народе Ріанору!

У відповідь – лише відлуння. Роблю паузу, даючи собі кілька секунд звикнути до тиші й пригадати наступні слова.