Розділ 24

Перед додатковим заняттям з Чесом, всі разом вирушаєм провідати Кіана в лазареті. Зазираєм якраз вчасно, бо застаємо сцену палкої суперечки нашого друга з цілителькою, під час якої сонцевик яро доводить, що вже абсолютно здоровий. Жінка на ці заяви лише закочує очі та погрожує привʼязати «найнестерпнішого за всі роки професійної діяльності» пацієнта до ліжка. Коли Кіан помічає нас, він одразу ж театрально жаліється на обмеження його прав і свобод.

– Аби в тебе було ж стільки впертості щодо лікування, скільки щодо суперечок, ти б вже був найздоровішим у всьому Ріанорі. – зазначає Лора.

– Я й так найздоровіший в усьому Ріанорі! Просто вони мені не вірять.

Наша розмова, сповнена жартами і підколами, закінчується в момент, коли у дверях зʼявляється тендітна сонцевиця з величезною, порівняно з нею, тацею. Тож Кіан міняє бурчання на сьорбання супу, а ми розходимось кожен своєю дорогою.

***

Пісок проковтує мої чоботи з кожним новим кроком. Хвилі відбивають сонце, забарвлюючи воду у жовтогарячий. Чес замахується і кидає камінець на гребінь. Я нараховую три плескоти, за якими слідують маленькі кола, що ліниво розширюються, а згодом і зовсім розчиняються. 

– Чому тут?

– Ну… інколи корисно змінювати обстановку. Час від часу це навіть впливає на результат. 

Усмішка робить його обличчя лагіднішим. 

– Можу навіть прикинутись торговцем, якщо це допоможе. 

Я пирскаю сміхом.

Якими б різними не були ці брати, гени завжди беруть своє.

Коли холодний вітер торкається мого тіла, відступаю кілька кроків назад, аби крони дерев та камʼяні брили по обидва боки хоч трохи захистили мене від поривів. 

– Це особливе озеро. Батько приводив нас сюди перед важливими подіями. Казав, що плескіт хвиль приглушає дурні думки, допомагає зосередитись. Ну і… – він затинається, його очі блукають по піщаному килиму перед нами.

– Це хороша вправа на контроль тіла. 

В руках сонцевика зʼявляється гладкий, плаский камінець. – я подумав, що це – те, що тобі зараз потрібно. 

Холод ковзає моїми пальцями, коли я беру простягнутий круглець.

Не так я уявляла собі наше крайнє тренування перед промовою…

– Для протоколу, я ніколи не пускала «млинців». 

– Вчитись ніколи не пізно.

Чес жестом запрошує мене спробувати. Я намагаюсь відтворити стійку наставника: стаю в півоберта, ставлю поперед себе ліву ногу, трохи присідаю і жбурляю камінь. Глухий звук, – і він зникає у синій безодні. Інший камінчик опиняється у моїй руці. Але він повторює досвід свого попередника. 

– Ти занадто сильно стараєшся.

– Що?

Не можу приховати подив на обличчі. Я очікувала почути «недостатньо», але «занадто»? 

– Це немає жодного сенсу.

– Має. Скільки тобі повторювати? Чому ти мені не віриш? – сонцевик посміхається небу і розводить руками, ніби жаліється йому на мене. 

– Твоє тіло має бути розслабленим для того, щоб вийшло. А так, ти вкладаєш у це силу, але не контролюєш сам шлях. Тому замість «млинця» виходить великий «плюх». 

Чес завмирає, сподіваючись на протест, але отримує лише моє мовчання.

– Такий самий «плюх» виходить і зі світлом. Бо для того щоб керувати, ти маєш дозволити йому вільно текти. Якщо триматимеш його біля себе – це буде не контроль, а увʼязнення. 

Камінець знову опиняється у мене в руці. Роблю глибокий вдих, напружую кожен мʼяз, а потім по черзі розслабляю. Рука здається легкою, невагомою і я передаю це в кидок. 

Два плескоти! 

Вийшло! 

Усмішка розквітає на моєму обличчі і я беру наступний круглець. За кілька спроб ловлю потрібний стан і вже успішно запускаю кожен «млинець». 

Чес розвертає мене до себе та кладе два камінці на плечі. 

– Офіційно оголошую тебе повелителем «млинців». 

Розділяємо смішок на двох, а тоді мій наставник робить крок назад.

– А тепер використай свої сили так само.

– Серйозно? А як же відсвяткувати таку подію?

– Роби вже. – Він лише посміхається і хитає головою. 

Складаю долоні перед собою. Знайоме тепло огортає пальці, але цього разу я дозволяю йому самостійно проявитись. На диво, світло дихає зі мною в унісон, не намагаючись чинити опір. Сяйво повільно формує сферу, плавно збільшується, а потім зупиняється. Ідеальна сонцекуля, що зʼявилась швидше ніж зазвичай і майже без зусиль. 

– Бачиш? – самовдоволено запитує сонцевик.

Сфера виблискує у променях сонця, поки я насолоджуюсь успіхом.

– Тепер – дві. Просто повтори те саме.

Несвідомо моя голова повертається до Чеса, а очі лізуть на лоба. 

Але я приймаю цей виклик. Хоча не те щоб у мене був вибір.

Здіймаю обидві руки вгору, стараюсь заглушити всі фонові думки і зосередитись лише на світлі. Шум хвиль заспокоює щось всередині мене. Глибокий видих покидає груди, сяйво знову зароджується у долонях. Одночасно, розмірено і обережно ці кульки наповнюються енергією мого тіла. 

– Ти молодець! – погляд Чеса прикипів до мого витрову, ніби від цього залежить доля світу. Радість просочується крізь його маску стриманості.

Але за мить сфери перетворюються на каскад іскор. 

– Не кажи гоп, поки не перескочиш. Оце я вже засвоїла добре. – розчарований видих супроводжує мої слова. 

Наступні невдалі спроби висмоктують з мене всю наснагу та віру в себе. 

– Я безнайдіна. 

Сльози прорізають очі, а тіло саме опускається на землю. Я обхоплюю руками ноги і кладу голову собі на коліна. 

– Вимагаю перерву на поплакати.

Чес усміхається та сідає на брилу поруч зі мною.

– Памʼятаєш свій перший день? 

– На жаль.

– Тоді ти не могла втримати навіть одну сонцекулю, а зараз засмучуєшся, що не виходить одразу дві. 

– Так, але це найпростіша магія, у всіх інших все виходило майже одразу.

– Магія світла дається тобі важче ніж іншим двосилим, прийми це як факт і просто працюй далі. Жалінням чи картанням себе ти нічого не добʼєшся. Ти й так досягнула великого прогресу. Не все одразу.