Розділ 23

Тренувальний зал заповнений знайомими обличчями, але мій погляд раз у раз повертається до спорожнілого місця. Без Кіана кімната здається гнітючою, ніби незручна пауза розтягнулась. 

Тишу порушують здивовані перешіптування двосилих. Уся їхня увага прикута до столу посеред зали, заваленого всіляким мотлохом. Складається враження, ніби Чес зібрався в похід і вирішив прихопити із собою нас. Іншого пояснення цьому набору речей знайти важко.

Наш наставник підходить до столу, і невимушено спирається на його край. 

– Навіщо це все? – питає хтось з групи.

Лора не відриваючись від записів загадково посміхається.

– Ви вже навчились викликати світло, надавати йому форму. Тепер час навчитися користуватися цими вміннями в буденності. 

Чес же бере світлокристал і підкидає, майстерно ловлячи його лівою рукою. 

– Сьогодні працюємо в парах. 

Учні повертаються один до одного з німим питанням. Я також помічаю за собою несвідоме звернення до Найта. У відповідь отримую його класичну напівпосмішку.

– Уявіть, що ви загубились в горах під час зливи. Сонце скоро зайде, і вам потрібно пережити ніч у таких умовах. Ваші завдання: висушити одяг, нагріти воду, створити світляків та зарядити світлокристали, використовуючи лише магію сонцевиків. Усе необхідне я видам. Є питання?

Залою прокочується хвиля заперечних похитувань головами.

– Добре, тоді хутко розбийтесь на пари.

Студенти розсипаються залом. Я лише встигаю провести їх поглядом, коли теплі пальці легко торкаються моєї долоні. 

Найт. Він дивиться на мене з ледь помітною усмішкою, від чого серце різко підскакує кудись вгору. 

– Разом? 

Мовчки киваю. Це очевидний і найкращий вибір.

За кілька хвилин усі вже стоять парами. Чес із кількома студентами розносить спорядження. Перед кожною командою опиняються казанок, складені речі, два світлокристали і баклага. Наш наставник по черзі наповнює посудини та без жодних вагань виливає воду на кофтини.

— У вас є година. Переможе пара, яка впорається швидше. Можете починати. Чес плескає в долоні і зала одразу оживає. Починається справжня метушня. 

Я ж безпорадно дивлюсь на купу речей перед нами. 

– Ріано?

– Так? 

– Ти тут?

Розгубленість на моєму обличчі видається за очевидну відповідь.

– Давай крок за кроком. Нам потрібна послідовність дій. – посміхається мені Найт.

Кивком голови затверджую наш план.

– Пропоную від найлегшого до найважчого. Спочатку одяг, далі казанок, світлокристали і світляки. 

– Я погоджусь з будь яким розкладом. Давай просто почнемо, поки я не зжерла свою нервову систему остаточно. 

Найт безслівно розкладає перед нами дві кофтини. Його чіткі та злагоджені рухи вселяють в мене спокій і впевненість. 

– Твоя ліва, моя права.

Я слухняно підхоплюю тканину і відзначаю, що мені, на диво, подобається, що він бере ініціативу у свої руки. Навіть не виникає бажання підколоти, посперечатись чи вчинити імітаційне рукоприкладство. 

– Якщо щось не вийде…

Він не дає мені договорити.

– Тоді спробуємо ще раз.

Намагаюсь приховати задоволення, що повільно розливається всередині після цих слів, але кутики губ самі повзуть угору. Зніяковіло опускаю погляд і лише тоді згадую про вправу.

Треба терміново зібрати себе докупи.

Майже чую як коліщатка в моїй голові починають шалено крутитись, запускаючи цей тугий механізм під назвою «мозок».

– Давай я потримаю кофту, так тобі буде простіше її висушити.

– Не боїшся, що обпечу тебе на додачу до неї? – в його голосі бринить знайома іронія. 

Оцього Найта я впізнаю.

– Я беззаперечно вірю у твою фізичну неспроможність зробити це. – підхоплюю його настрій і на душі легшає.

– Все ж, наполягаю, щоб перша спробувала ти. 

– Хочеш перевірити свою удачу? – коментую, поки Найт розправляє перед собою кофту, мов вітрило.

– Хочу показати, що довіряю тобі перед тим, як ти довіришся мені.

Щоки одразу ж спалахують румʼянцем. Тепло починає збиратись у долоні. Сонцекуля затишно вмощується між пальцями. Відчуття контролю над нею заповнює мої груди і я впевнено простягаю руку до тканини.

Сфера лагідно ковзає по довжині матеріалу, поволі висушуючи кожну складку. Пара піднімається під стелю, залишаючи за собою ледь вловимий запах бавовни. Я обережно веду сонцекулю вздовж кофти, але чим далі вона сягає, тим важче позбутися дивної думки, ніби я торкаюся не тканини, а самого Найта. Мене не полишає відчуття, що він стежить за кожним моїм рухом Я наважуюся підвести очі. І одразу натрапляю на його погляд. На мить ми обоє завмираємо. Незручний смішок пирхає між нами і ми синхронно відводимо очі в різні боки.

Кімната заповнена суперечками та схвальними вигуками. Сонцекулі повільно ковзають між учнями, змушуючи деяких незграбно відскакувати вбік. Казанки несамовито киплять, розжарюючись до яскраво-помаранчевого кольору. Дівчина поруч із нами, здається, остаточно посварилася зі своїм напарником і тепер самотужки сушить речі, розкладені просто на холодній підлозі. Десь дзвенкіт сповіщає про розбитий світлокристал і Чес вже прямує до бідолах із запасним. Лора ж не зводить очей з нашої пари й старанно щось нотує.

– Ай!

Найт відпускає одну частину тканини і трусить рукою. Я миттєво відсторонююсь і сфера у моїй долоні згасає.

– Вибач, вибач, вибач. Я не хотіла.

Хапаюсь рукою за груди.

– Нічого страшного, принцесо. Жити буду. 

– Точно? 

– Ну… Ще кілька сильніших ударів – і доведеться перевіряти. – його хижацька усмішка водночас дратує і тішить.  

– Ти нестерпний. – закочую очі і легенько відштовхую його від себе.

Решту кофтини ми досушуємо без пригод. Не досконало – подекуди тканина лишається вологою, місцями з’являються ледь помітні припалені плями, – але для першої спроби результат цілком пристойний.