Розділ 22

– Чому? Чому не працює?! На ринку ж працювало! – крик виривається сам собою, коли жаринка тане на очах. Я проводжу рукою по гладенькому волоссю від маківки до потилиці й плавно видихаю.

– Там ти виживала, а організм робив всю роботу за тебе. Але везіння не може тривати вічно. – Чес говорить так спокійно, ніби читає мені лекцію про створення світу.

– Ти навіть не був там! 

– Але Кіан був, і вже встиг все докладно мені розповісти через світлояв.

Бойовий настрій стрімко котиться коту під хвіст, коли згадую про друга.

– Як він? Коли ми разом йшли в лазарет, то він вдавав з себе героя, але я за нього переймаюсь.

– Кілька днів буде там. Цілителі кажуть, що нічого критичного, але тінь добре його зачепила.

– Через мене. Він мене врятував. 

– Арі, він не міг вчинити інакше. Це ж Кіан, він завжди допоможе кожному, хто йому дорогий. Але давай домовимось, що більше ти не будеш давати йому для цього привід.

Провина давить на груди.

– Він впорається.

– Звісно впорається. Але це не змінює того, що тепер всі за нього хвилюються.

Сонцевик хмикає.

– Знайоме відчуття.

Завмираю. Моє збентеження бринить між нами. Слова плутаються у голові, і перш ніж я вирішую як найкраще продовжити розмову, питання саме зривається з вуст.

– Ти справді подав заявку на проходження Пробудження? 

Чес повертає голову в мій бік лише на мить, а потім знову тупиться в стіну. 

– Так. 

– Її прийняли?

– Так. – беземоційно. 

– Але… – мені хочеться так багато чого сказати, але слова застрягають у горлі.

– Навіщо?

Чес повільно набирає в легені повітря. Його блакить очей на мить темнішає. Тиша ріже моє дурне серце ножем.

– Чес, твій батько…

– Мій батько вірив у Пробудження. І віддав життя, щоб це довести.

– І він був упевнений, що впорається з ним.

Як тільки фраза вилітає з мого рота, я одразу ж шкодую про це.

– Арі…  – він підходить до мене, ніжно бере за плечі і зазирає в очі. 

– Я розумію чим це може закінчитись. 

– То навіщо ти робиш це?

– Пропонуєш чекати, поки хтось інший піде замість мене? Ховатись? Розповідати, що моє життя вище загального блага?

У мене відбирає мову. В душі ворушиться щось неприємне, ніби я зраджую Ріанор уже тим, що допускаю таку думку

– Ти віриш їм? 

– Я вже не знаю у що вірити… просто хочу, аби це швидше закінчилось.

– Як і ми всі. – хлопець киває та згодом додає – І я хочу довести, що в нас є шанс. І що батько помер недаремно.

Не можу дивитись на нього. Занадто боляче. 

– Це мій вибір.

Він стискає моє плече трохи сильніше.

– І я до нього готувався довше, ніж ти думаєш. 

Я легенько киваю і піджимаю губи у спробі не заплакати, бо вже відчуваю як очі ріже від сліз. Чес помічає це і користується моментом. 

– Та і підвищення по службі не завадить.

Він криво всміхається і я повторюю за ним.

– А от чи впораєшся ти, це питання.

Мій палець тендітно торкається куточка ока і змахує сльозу. Пальці сонцевика залишають мої плечі, забираючи з собою все тепло. Він відходить подалі та піднімає, розкидані підлогою, тренувальні мітки. Вирішую допомогти, щоб пришвидшити процес. 

Тонкий пластик зіштовхується з моїм боком. І ще раз. Піднімаю погляд і підтверджую свої здогадки. Чес вирішив перевірити мою реакцію.

– Так нечесно!

– Рухайся, Арі! Зрадники балансу не будуть попереджати про напад. 

Намагаюсь ухилитись від кількох нових міток, проте натомість валюсь на підлогу не впоравшись з керуванням над власним тілом. 

– І міс Грація стає… – насміхається наді мною Чес.

Регіт долає моє самовладання і я істерично заливаюсь, лежачи на підлозі. Тренер присідає поруч зі мною. Прикриваю рукою очі від сліпучого сяйва лампи на стелі і дозволяю собі на хвилинку забути про всі бентеги, перш ніж піднятися знову. 

– Якщо вже ти вижила на Пробуджені, то я маю всі шанси.

– Ну, дурникам щастить. Не жаліюсь.

Він подає мені руку, і я хапаюсь за неї, підтягуючись, аби встати на свої дві. 

– А тепер серйозно, Арі. В нас і так було небагато часу, щоб навчити тебе створювати сонцекулі не випадково. Натомість тепер на повістці дня ще й барʼєри. Треба зібратись.

Серйозно киваю, і тоді Чес знову відходить, складає перед собою руки і продовжує заняття. 

Наступна година проходить напружено.  Тренер змушує практикуватись знову і знову. Сонцекулі, далі щити і комплекс вправ на витривалість. Повторюємо спочатку. Я збилася з рахунку десь після сьомого кола.

Під кінець у мене вже трусяться руки й ноги. Болить навіть там, де я й не підозрювала про існування нервових закінчень. А ще, здається, я прикусила язика. Повний набір.

Результат моїх надзусиль – незначний прогрес в підняття щитів та більш впевнене формування сонцекуль. Не ідеально, але краще ніж нічого. 

Коли переводжу подих домовляємось з Чесом про наступне додаткове заняття перед основним завтрашнім. Тоді лунає стриманий стук у двері і в проході зʼявляється мініатюрна тіньовиця. Лора у строгій довгій сукні вистукує чобітками в нашому напрямку. 

– Не дарма я переживала, що якщо тебе не вбили зрадники балансу, то добʼє Чед. У нього дійсно майже це вийшло.

– Ну краще я, ніж вони, правда? Сонцевик запитально дивиться на мене і я відповідаю кивком. 

– Ви вже закінчили? Якщо так, то ми ще встигаємо на вечерю.

– Так, ходім.

Ми проходимо напівпорожніми коридорами і все наближаємось до гамору і дзвенькоту приборів. Перед нами постає простора кімната з окремими столиками, біля кожного з яких стоять по дві лави. Великі лампи фарбують усе довкола в теплі відтінки, а носа торкається приємний запах гарячої їжі. 

В кінці зали кілька пухкеньких жінок роздають залишки вечері студентам. Ми підходимо до цих стендів, беремо по таці і утворюємо маленьку чергу. Вибір у нас невеликий: салат з буряка, рисова каша, печена картопля, відбивні. На місці для супів і риби лишились тільки масні розводи.