Розділ 20

Ринок, як завжди, живе власним життям. Повітря просочене сумішшю запахів випічки, трав і… риби… Гамір навколо не вгаває ні на секунду: окремими уривками можна розібрати прокльони, нарікання та спроби торгу. Барвисті прилавки ломляться від різноманіття товарів: від накидок до посуду та продуктів.

Ось маленька дівчинка тягне матір до столу з сухофруктами, а поодаль два чоловіки роздивляються якусь зламану деталь механізму, шукаючи їй заміну. 

Після академії це місце здається іншим світом. Тут усім байдуже на баланс, гучні промови і Пробудження, а дійсно важливі речі це — ціна на їжу, ліки, одяг – все, що дозволить прожити ще один холодний тиждень. 

Сніг хрустить під нашими кроками. Потилицею відчуваю на собі погляди. Кіан не пропускає жодної лавки, вітається з кожним та завʼязує маленькі розмови, Найт поруч з ним виглядає особливо холодно, хоча й намагається бути дружнім. Та коли Кіан поряд, важко не тьмяніти на його фоні. Він тут як риба у воді.

Ми з Лорою не втримуємось і заглядаємось на дрібнички: золоті і срібні ланцюжки, кільця з різними візерунками, громіздкі браслети переливаються усіма кольорами веселки. 

— Якщо хтось колись вирішить подарувати мені колечко з сапфіром, сережки з темнокаменем чи золотий браслет знайте – я не заперечуватиму. – зазначає Лора проводячи пальцями по дорогоцінностям.

– Повільніше, я записую. – озивається Кіан.

– Ти ж мені це не подаруєш.

– Звісно, що ні.

– То навіщо знущаєшся?

– У кожного має бути мрія.

– Ти жахлива людина.

– О, а ти тільки помітила? 

Лора пирхає сміхом не відводячи очей від прилавку.

Мою увагу привертає один кулон. У темному мінералі рухаються згустки тіней, а мерехтливі жилки проходять крізь усю поверхню й відблискують золотом.

– Що це? – стишено питаю. 

– Це темнокамінь і світлоруда. 

– Але ж вони не… – починає Лора, та крамарка її перебиває. 

– Раніше так і вважалось, але наш світ змінюється, чи не так? – рудоволоса жінка середніх років загадково посміхається нам, і від цього погляду холоне всередині.

Я мимоволі відступаю. Лора слідує за мною, і ми швидко наздоганяємо хлопців, які трохи відійшли вперед. Згодом опиняємось біля сімейної лавки Маєрів.

– Невже, кого я бачу! – жвавий голос пробуджує у мені тепло. Яскраві блакитні очі худорлявої жінки навпроти виблискують радістю. Пшеничне кучеряве волосся закручене у чудернацький хвіст, а широка посмішка дає змогу роздивитись ряд білосніжних зубів. Селеста – чарівна як завжди! 

– Мам, не вдавай ніби дуже рада мені, я з тобою живу.

– Не переймайся, я рада не тобі, а Лорі, Арі і Найту. А, ну і твоїй безкоштовній робочій силі – мені треба буде допомога з розвантаженням товару.

Так, гумор у них спадковий. 

– Дякую за чесність. – пирхає Кіан і заходить углиб лавки. За ним прямує Найт.

– Я теж допоможу.

– О, дякую дуже, сонечко.

Жінка швидко роздає інструкції хлопцям і повертається до розмови з нами.

– Ви троє давно не навідувались. Чекайте, у мене для вас є подаруночки!

Ми тільки відкриваємо рота, аби заперечити, та вона нас випереджає:

– Відмови не приймаються, ви ж знаєте. – Поки Селеста порпається серед трав, я помічаю: прилавок напівпорожній. Вже за мить вона простягає мені і Лорі невеличкі паперові пакетики, а один лишає на столі для Найта.

– Сонцеквітневий чай – саме те у таку холоднечу. 

– Дякуємо. – хором відповідаємо.

– На здоровʼя, діти. 

– А як же я?

– Вважай, що ти – неулюблений син. 

– Ха-Ха. – повільно протягує кожну літеру Кіан.

– Видно, що торгівля йде як слід. – зазначає Найт, переставляючи ящик.

– Так. Усе, що може зігріти, розмітають миттєво. З мазями й настоянками трохи простіше.

– Паніка ніколи не була дешевою. – тихо додає він. 

– Зате оптимізм безкоштовний, але ти ним чомусь рідко користуєшся. – втручається Лора.

– На перспективу він обходиться дорожче. 

На мить тиша відвойовує собі простір, але Лора швидко поновлює розмову.

– Знаєш, що мене найбільше дивує? Як з двох хлопчаків, які мірялись хто більше накрав вишень у сусідів, один виріс Найтом.

– Напевно так працює дорослішання.

– Тоді чому на Кіана не подіяло? – підсміюється Селеста.

Ми тільки розводимо руками.

– Я все ще тут, якщо ви забули. – долинає з дальнього кутка.

– Ну от що дурного ти робиш зараз? Хочаб один приклад.

– Досі дружу з Кіаном. 

Щирий сміх заповнює лавку. Сонцевик щось невдоволено вигукує, але він занадто далеко, аби ми могли розібрати слова.

– Слушно. Один-нуль на твою користь.

Трохи пізніше, ми прощаємось із Селестою, а її син запевняє, що після короткої прогулянки повернеться, аби підмінити її. Жінка міцно обіймає нас наостанок і наш променад ринком триває далі.

Іноді гамір навколо на стільки гучний, що доводиться його перекрикувати, аби продовжувати розмову. Люди, ніби хвилі, оминають нас з обох боків, деколи зачіпляють плечима наших хлопцяміи. Ми між собою штовхаємось, жартуємо, заливаємось сміхом. І я раптом не можу думати ні про що інше, окрім того, як сильно їх люблю. На цьому імпульсі обіймаю за плечі Лору і Найта, які опинились найближче, і ми рухаємось далі вже єдиною, зчепленою в одну лінію групою. Проте це триває недовго — ми ледь не падаємо, збившись із кроку й заплутавшись у власних ногах.

         Несподівано для себе зауважую поруч сцену сварки. Огрядна жінка емоційно жестикулює та гучно сперечається з сивобородим торговцем. Він сумлінно намагається заспокоїти покупчиню. Прислухаюсь, і тепер можу розібрати уривки їхньої розмови.

– Ви просто наживаєтесь на людях! Жаркристали не можуть стільки коштувати!

– Виросла ціна закупки, зрозумійте, я не можу на це вплинути! Попит перевищує пропозицію.

– Повторіть це дитині, яка труситься від холоду!