Розділ 19

– Ще раз. – твердо вимагає Чес.

Моє тіло вже виснажене, а іскра всередині ледь жевріє. Важкість у руках намагається перемогти мою волю, але я змушую себе опиратись. Не маю жодного уявлення звідки беруться сили на десятий повтор. 

Заплющую очі і напружую кожен підконтрольний мені мʼяз. І от, світло знову тремтить у моїй долоні, а шкіра охоплена знайомим жаром. Учні навколо заворожено спостерігають за найменшим моїм рухом, і це – заслуга Лори, яка змусила всіх присутніх повірити, ніби проблема полягає не в моєму контролі, а у спробах стримати надто потужну силу. Хоча в реальності я постійно вичавлюю з себе краплі світла, а далі просто перестаю давати їм раду, коли вони повільно згасають.

Вогник у руці дуже повільно набуває потрібної форми. 

– Доообре, добре. Тримай, тримай. – на обличчі Чеса зʼявляється ледь помітна посмішка. І саме це змушує мене вчепитись в цю спробу мертвою хваткою.

Однак за секунду світло слабшає. 

Як же це дратує.

Я стискаю зуби й силоміць тягну з себе залишки енергії. Крапля поту повільно скочується зі скроні, а жар у долонях різко посилюється. Маленька сфера починає рости швидше, ніж треба. Пульсація не припиняється, і за мить я вже не можу втримувати її одною рукою. 

– Не відпускай! – вимагає Чес.

– Я не втримаю його! 

– Тільки якщо будеш знову душити потік.

– Воно зараз вибухне!

– Ну і чудово. Розбавиш цю нудьгу. – додає Кіан.

Кілька двосилих тихо сміються. 

— Кіане. — сухо попереджає Лора, навіть не відриваючись від своїх записів.

– Ми страхуємо. – запевняє Чес.

Відчуваю як від напруги дрижжить все моє тіло. Очі вже змучились дивитись на яскраве мерехтіння попереду, але я вперто продовжую його тримати. Раптово кожна дрібка енергії покидає мене, а куля виривається з моїх долонь і летить на Кіана. Його реакція миттєва, одним помахом руки він змінює її напрям. 

Яскравий спалах проноситься кімнатою і влучає у стіну, минаючи манекени. Грюкіт заповнює тренувальну залу. Інстинктивно мружусь та відвертаюсь. У повітрі одразу ж осідає запах гарячого пилу й обпаленого каміння.

– Арі, якщо тобі хочеться подихати, для цього не обовʼязково робити тут додаткову вентиляцію. 

Попри втому, з мене все ж виривається короткий нервовий смішок. Мої видихи уривчасті і слабкі, але десь всередині раптом прокидається вперте, майже хворобливе бажання довести, що я можу впоратись

– Аріано, досить.

Чес обводить мене оцінюючим поглядом. Швидко вимальовую ще один вогник, але він одразу тьмяніє. Боковим зором вловлюю рух Кіана до мене. 

— Ще одна спроба, — видихаю я, знову повторюючи ті самі рухи.

Марно.

Світло мерехтить лише мить, після чого остаточно згасає. Очі вже ріже від сліз і втоми, але злість досі тримає мене на ногах.

– Довбане світло, працюй! – бубню собі під ніс.

– Арі. – стриманий, але гучний голос Лори.

Руки Кіана ніжно огортають мої. 

– Заспокойся, ти й так - молодець. Не муч себе. 

Саме тоді помічаю Найта. До цього він покірно стояв осторонь. Спокійний, виважений, як і завжди. Та тепер його погляд на кілька секунд затримується на наших переплетених руках, а щелепа ледь помітно напружується, перш ніж він знову повертає собі байдужий вигляд. 

– Вони праві, ти виснажена. Сила не спрацює як треба, якщо ти будеш тиснути на себе. 

У його голосі немає ні ревнощів, ні роздратування, лише - спокій та впевненість. І чомусь це мене зачіпає. 

Різко висмикую долоні від Кіана. 

– Я в нормі. Не треба дивитись на мене, ніби помираю.

– Це був би дійсно недоречний звіт. – Лора намагається розвіяти напругу, але мене це дратує ще більше.

– Залиште поблажливе ставлення для когось іншого, я маю працювати. 

– Це вирішувати не тобі. – Чес схрещує руки на грудях. Звучить як нагадування хто тут головний.

Дивно це визнавати, але я чекаю чергового коментаря Чеса, аби ще раз вимістити на ньому роздратування. Проте він мовчить. 

– Рі, тобі треба перепочити. – Найт наближається до мене. Раптово мені знадобилось вдихнути глибше.

– Я відпочила після вчорашнього, дякую, вистачить. У нас немає на це часу. – переводжу погляд на Лору. Вона має розуміти.

Моя защіпка для волосся зі дзвоном падає на підлогу. Нахиляюсь, аби підняти її, та в очах різко темніє. Найт одразу підхоплює мене за лікоть.

– Зі мною все гаразд. – відрізаю я.

– Звісно. – спокійно погоджується він.

Поруч фиркає Кіан.

– Ведете себе як літнє подружжя.

– А ти поводишся так, ніби намагаєшся звернути на себе увагу. – сухо відказує Найт.

Ого.

Навіть для манери спілкування цих двох –  звучить занадто гостро. Лора відривається від своїх записів і насторожено переводить погляд з одного на іншого.

Кіан повільно посміхається, але звичної доброти цьому виразу бракує. 

– Хто б казав, пане «завжди зʼявляюсь останнім».

Чес та кілька пробуджених поруч пирхають сміхом. Найт, здається, також вирішує не продовжувати. Коли напруга в кімнаті спадає, розкриваю руку і вдивляюсь у підняту защіпку. Від металевої основи тягнуться тонкі нитки диму. Зубці майже повністю розплавились — не дивно, що вона не втрималась у волоссі.

– На сьогодні все. – групою розноситься хвиля розчарованих зітхань.

За мить приміщення наповнюється клацанням кріплень: учні один за одним знімають захисні костюми. Кіан і Чес збирають всі комплекти і відносять у шафу. А я, мов зачарована, кручу в руках зіпсовану защіпку.

– Ого, вже плавиш предмети? Молодець, випереджаєш програму. – поруч зʼявляється Кіан. 

– Практикуюсь, аби по-швидше перетворити це на голку і зашити тобі рота. – підсміююсь я. 

Сонцевик відходить від мене з підняти вгору руками, ніби кажучи «здаюсь».

Я стаю ближче до Найта, незабаром до нас доєднується Лора. Ми чекаємо на двох сонцевиків, аби разом пройтись після заняття. Згодом кожен розійдеться по домівках. Можна назвати це традицією.