Розділ 17

Брунатний фасад військової академії Варду височіє над деревами поруч. Вранішнє сонце фарбує цегляні блоки у кривавий відтінок. Будівля корпусу завжди заворожувала мене — ніби її зібрали з частин різних споруд: виступи, заглиблення, хаотичні надбудови.

Вулиці тільки прокидаються, тихий спів пташок бринить у повітрі. Ми разом з Кіаном і Лорою прямуємо до головного входу широкою камʼяною стежкою під акомпанемент її підборів. Я не стримую позіхання і прикриваю рот рукою.

– Якщо на тренувані заснеш стоячи, я не буду тебе піднімати.

– Та не бреши, звісно будеш.

– Добре, підловила. Але я буду тоді незадоволено закочувати очі, як Лора.

– Я не роблю так! – втрутилась наша білявка.

– Робиш! – кажемо з Кіаном майже одночасно та підсміюємось. 

Впевнена, вона зараз надзвичайно контролює себе аби не довести нашу правоту. Натомість лише трохи посміхається.

– Смішки смішками, але тобі дійсно варто контролювати себе, Аріано. Бажано не язвити, не злитись, не жартувати, вести себе стримано і показати хороший рівень керування силою. 

– Звучить аж надто нудно, не на таке тренування я сподівався. Нагадай, навіщо взагалі нам потрібна ти? – Лора визирає з-за мого плеча, аби подарувати Кіану свій авторський погляд. У ньому читається «Ти, схоже, забув, де твоє місце.»

– Хтось же має простежити, щоб усе це не перетворилось на цирк або катастрофу. 

– Ти не віриш у нас? Це найтяжча з образ. – сонцевик театрально демонструє поранення в серце.

– Я вірю в Арі, а за тебе – хвилююсь. 

Ми підсміюємось, коли підходимо до масивних залізних дверей. Кіан відчиняє їх і притримує, аби пропустити нас вперед.

– О, які манери. Не знала, що ти так вмієш. – Лора не впускає моменту, аби підколоти друга.

– То виходить ми зовсім не знайомі. Вітаю, мене звати Кіан, а Ваше імʼя? – у відповідь лише закочування очей.

Ми опиняємось у просторому вестибюлі з високою стелею, камʼяною плиткою на стінах і підлозі. Золоті металеві таблички з розкладом та портрети людей у багрянці розбавляють сірість простору. Усередині значно прохолодніше, ніж надворі. 

Зала зустрічає нас тишею, лише звіддаля чуються звуки бою. У повітрі ледь відчутний запах гарі. Посеред вестибюлю розташована деревʼяна стійка адміністрації, на якій охайно складені купки паперів і  папок. За нею жінка середніх років з ідеальною темною гулькою агресивно стукає по клавішах друкарської машинки. Її молодша колега поруч копирсається у документації. Русявий хвіст погойдується, поки дівчина перекладає папери в інший кут стійки. 

Лора пришвидшується і прямує до адміністрації, залишаючи нас з Кіаном позаду. Ми покірно чекаємо повернення головнокомандувачки та її подальших інструкцій. За кілька хвилин наша подруга обертається на підборах і крокує до нас з самовдоволеним виразом обличчя та своєю папкою під пахвою. 

– Ходімо. – коротко киває вона. 

Ми з Кіаном переглядаємось та слідуємо за нею до розлогих чорних сходів. Коли піднімаємось, зустрічаємо трьох студентів у тренувальній темній броні, що спускаються донизу. Вони старанно роблять вигляд, що нас не існує, але я все одно ловлю кілька швидких поглядів у свій бік.

Ну звісно. 

На другому поверсі коридор вже наповнений життям. Студенти, поділені на маленькі групки, перемовляються, поспішають на наступний поверх, грюкають дверима аудиторій, що розташовані в чіткій послідовності. Біля кожної – така ж металева табличка, що і у вестибюлі.

Поки я роздивлялась довкола, Лора вже встигла поцокотіти нагору, тож Кіан хапає мене за руку і тягне за собою. 

Третій поверх виглядає майже так само як і другий, єдина відмінність – відсутність натовпу у броні. Ми проходимо пустим коридором і натрапляємо на ще одну простору залу з кількома дверима. Біля одних з них стоїть Чес. 

Його статура повністю відповідає професії, яку він для себе обрав, а світлі кучері — сімейній приналежності. Старший брат Кіана завжди був авторитетом для всіх нас. Він і досі здається відповідальнішим, мудрішим і дорослішим. Хоча останнім часом навіть він поступається Лорі в умінні тримати всіх під контролем.

Чес стоїть заклавши руки за спину з серйозним виразом обличчя. Аж до моменту, поки не помічає нас. Тоді його образ дає зовсім невеличку тріщину і я знову бачу того самого добряка, якого знаю усе своє свідоме життя. 

– Привіт. – він випромінює спокій і тепло.

– Давно не бачились. – підсміюється Кіан. 

– Та кому ти треба, я вітаюсь з дівчатами. 

– Привіт, Чес! 

– Вітаю. – формально мовить Лора. 

Сонцевик переводить погляд знову на мене. Його очі зупиняються на рівні моїх ключиць і я одразу розумію, що він роздивляється малюнок на тілі, який відображає моє успішне проходження Пробудження.

– Як ти себе почуваєш? 

– Загалом нормально, тільки трохи переживаю. 

– Якщо тебе нудить це нормально. – Перебиває мене Кіан.

– Мене не нудить. – чітко заявляю.

– Це те що найчастіше можна почути від людини, за якою потім треба прибирати. – на його обличчі вже сяє усміх, а мені кортить його чимось вдарити. 

– Дивись, щоб за тобою не треба було прибирати, коли я ненароком запущу сонцекулю в твою сторону. 

– Бачиш – Арі жива, її гумор також, а це означає, що все чудово. 

– Сьогодні я визначаю стан наших справ, і те що ти назвав – не показник. – зазначає Лора. 

         Ми з хлопцями нічого не відповідаємо, лише перезираємось. Інколи нам здається, що Лора перегинає палицю, але ми вже навчились ставитись до цього з розумінням.

– Добре. Заходьте.

Чес прочинає двері і ми ступаємо в кімнату. Тренувальна зала виявляється значно більшою, ніж я очікувала. Висота стелі змушує мене затримати подих. Стіни і підлога залиті бетоном і це мимоволі виймає з свідомості спогади про Пробудження. Запах розпеченого каміння торкається мого носа. В дальньому кутку кімнати стоїть металева шафа,  біля неї висить зброя. Посередині розміщуються камʼяні манекени та кілька стільців по різним бокам кімнати.