Розділ 16

Цок.

Різко розплющую очі й намагаюсь втримати повіки відкритими, але темрява тягне назад у своїм обійми.

Цок.

Цей звук знову будить мене, але я майстерно ігнорую його і перевертаюсь на інший бік. Кутаюсь у мʼяку ковдру і аромат свіжої постелі заколисує мене.

Цок, цок.

Довбані пташки. Я вас дуже люблю, але повертайтесь у приймальні години. Зараз не в настрої.

Сон впʼявся у мене кігтями.

Навʼязливе гупання відлунює в моїй голові. Бурчу щось незвʼязне і закриваю подушкою вуха.

Гуп, гуп. 

– АААА, як ти мене дратуєш.

Різко скидаю ковдру і плентаюсь до вікна.

– О світло і тінь – сахаюсь, хапаючись за серце.

Крізь скло на мене дивиться усміхнене обличчя Кіана. Я відчиняю вікно.

– Добрий ранок, Арі. 

– Добрий ранок, пташка-переросток. Їжі нема, годівничка звалилась, провалюй, будь ласка. – позіхаю і вже майже зачиняю вікно, але рука Кіана стає на заваді.

– Ні-ні-ні. Ти не ляжеш знову спати. Тобі потрібно збиратись на тренування.

– Який ентузіазм від людини, яка ніколи їх не проводила. Одразу видно – новенький.

– Ображаєш, маю аж – зиркає на уявний годинник на руці – 15 хвилин досвіду. І досі нікого не вбив.

– Вау! Справжній успіх. Такими темпами Чес залишиться без роботи. 

Його обличчя осяює посмішка і він нарешті прибирає руку з вікна. Холодне ранкове повітря заповнює кімнату. Відчуваю як на шкірі проступають сироти і незадоволено кутаюсь у нічну сорочку.

– У тебе 10 хвилин, якщо запізнишся я буду виголошувати вступну промову і не омину у ній згадки якоїсь з твоїх витівок. – Його кучері на сонці переливаються золотистим відтінком, а блакить очей зливається з кольором неба. Жвавість його говору і рухів контрастують з моєю ранковою млявістю.

– Бережи нас баланс…

– Немає необхідності, під моїм чітким контролем ти в безпеці.

– У безпеці? Ти буквально тільки що провернув незаконне проникнення – підсміююсь. 

– Мені можна, та й паркан не рахується. До речі, вигляд – той, що треба для тренування.

– Ти про синці під очима чи кубло на голові? 

– Я про погляд людини, що готова вбити за можливість поспати довше. – Кіан підморгує мені. 

– А, ти про цей? – насуплююсь ще більше. 

– Це мій фірмовий. 

– Та я знаю.

Він сміється і легко спригує донизу. Лише зараз усвідомлюю, що весь цей час він балансував на вузькому камʼяному виступі другого поверху. 

– Ти псих! – сполохано кричу йому вслід.

– Але ж який харизматичний! За це ти мене і любиш. 

– Мені варто переглянути це рішення. – зачиняю вікно та потираю долонею лоб. Запечена кров по бокам нігтів нагадує про вчорашню розмову з батьком. Кімната знову наповнена тишею. Ледве волочу ноги, але все ж плентаюсь донизу, паралельно позіхаючи. Як тільки моя рука опускає ручку головних дверей, Кіан прослизає всередину. 

– Відчувай себе як вдома, вбивця ранкових сновидінь.

– Ти завжди вирізнялась гостинністю.

Мій найкращий друг знімає верхній одяг, проходить далі і падає на чорний оксамитовий диван у вітальні. 

– Дай мені 15 хвилин, зараз повернусь. – прямую вгору, до ванної.

– У тебе всього 10. – Кіан кричить навздогін.

Позбувшись залишків сну, швидко освіжаю свій вигляд. Формую дульку зі свого каштанового волосся і на мить задивляюсь у відображення. Мої пальці самі торкаються дзеркала в надії залишити свій улюблений візерунок. Але коли я прибираю долоню – нічого не змінюється. Впертість – одна з моїх найкращих і водночас найгірших рис, тож пробую ще кілька разів. Поки дзеркало ще не тріщить як мої нерви, я зупиняюсь і роблю глибокий вдих. Повільно притискаю всю долоню до дзеркала, заплющую очі і намагаюсь нащупати всередині себе тіні. Коли розплющую очі візерунка так і не бачу. 

До чорта.

Злісно вдаряю нігтями по краю дзеркала, ніби даю ляпаса, і його поверхня миттю перетворюється на кригу. Сахаюсь і повільно відсторонююсь від нього. Задкую до виходу і намацую ручку дверей. Не відриваючи погляду від криги покидаю кімнату. 

Глибокий вдих. Видих… 

У гардеробі знаходжу чорні штани для тренувань і синій обтягуючий топ. Перевдягаюсь у них. 

Ще мить – і я на кухні складаю сендвічі з шинкою собі та Кіану. Він же несе до столу дві чашки кави. Пряний аромат наповнює кімнату. Хвилиною пізніше я вже вмощуюсь на стілець поряд з другом і додаю до свого напою цукор.

– І ти навіть не будеш розпитувати мене про Пробудження? – піднімаю одну брову.

– Чесно кажучи, мені достатньо факту, що ти жива. 

Моя рука, що колотила каву, завмирає. 

О світло і тінь, яка я дурепа. Хто тягнув мене за язика. 

– Вибач, я… забула. – мій голос дрижить.

– Все нормально. 

Тишу порушує лише дзенькіт ложки об чашку. Я покірно чекаю поки розмову продовжить Кіан.

– Ми всі переживали за Вас з Найтом. Ну… особливо за тебе, якщо чесно.

– Ми? 

– Ну я, Лора, Чес, навіть мала букашка Лори питала за тебе.

– Досить називати так Віві. Її сестра за це тебе порве на шмаття.

– Як же добре, що її тут немає.

Короткий стукіт у двері.

– Як вона це постійно робить? – Кіан дійсно вражений.

Я підсміююсь та прямую до вхідних дверей. 

– О, Кіан, дивись, люди вміють цивілізовано ходити в гості. 

Коли двері прочиняються переді мною майоріють хвилі золотистого волосся. Лора має бездоганний вигляд. Як і завжди. Її бузкова блузка ідеально випрасувана, а на світлих прямих брюках чітко проступають стрілки. Кілька аркушів обережно складені у тоненьку папку, яку вона елегантно тримає поперед себе. Поруч з нею раптово відчуваю себе особливо помʼятою.

– Арі, ти впоралась! – Лора ніжно приобіймає, ніби боїться розбити мене або зіпсувати свій бездоганний вигляд. Скоріше й те й інше. – Вітаю! – її усмішка це щось надзвичайне. Вона раптово змушує мене думати, ніби я справді зробила щось героїчне.