Розділ 15

Спускаюсь мармуровими сходами у супроводі багряних одностроїв, прямую камʼяною доріжкою до величезних воріт. Двоє інших солдатів відчиняють їх і перед нами постає блискучий чорний автомобіль з величезними фарами і маленькими колесами на противагу. Його корпус видовжений і блискучий. Моторний екіпаж видає глухий, порожній звук і під ним розпростується холодний туман. Один з солдатів випереджає мене і відчиняє двері екіпажу. Підбираю поділ сукні і трохи незграбнозалажу всередину. Всю поїздку я молюсь світлу і тіні аби на черговій ямці не пробити головою дах.

Терпіти не можу ці шайтан-машини. Краще б пройшлась.

Коли автомобіль зупиняється стараюсь якомога обережніше вилазити, аби не замастити сукню, і від цього намагання я схожа на черепаху. 

– Фууух, дякую за незабутню подорож. Сподіваюсь мій шлунок колись про неї таки забуде – цими словами супроводжую своє виповзання з авто. 

Секундою пізніше вартові, що стояли біля підʼїзної доріжки в будинок моїх батьків вже обступають мене з обох боків.

– Еммм… Я звісно дуже дякую за Вашу турботу, але я все ще здатна дійти до свого ж дому. Хоча на тому повороті я дійсно подумала, що вже ніколи не зможу ходити.

Я підсміююсь, але охоронці ніяк не реагують на мої жалісливі спроби розрядити обстановку, мовчання бринить у повітрі. Натяк на веселість на моєму обличчі повільно згасає. 

– Що ж, добре, я Вас зрозуміла. 

Підкорююсь їх правилам і покірно слідую разом з вартовими до будинку. Кроки відлунюють коридором. Ми проходимо у велику залу і перше, що привертає мою увагу, – запалений камін. Полумʼя облизує дрова і затишно потріскує. Поруч стоять два мʼяких крісла, в одному з них відпочиває моя мати. Наш прихід змушує її підвести погляд, вона відкладає книжку убік.

– Аріано, люба, привіт ще раз. – Меліса швидко наближається до мене і огортає прохолодою своїх обіймів.

– Привіт знову, мам.

– Батько вже чекає тебе у кабінеті нагорі. 

Мовчки киваю. Охоронці залишаються у залі, поки я піднімаюсь величезними дубовими сходами. Двері у кабінет батька прочинені, з них виливається смуга жовтого світла. Мені потрібна мить, аби перевести подих і після – я заходжу всередину та зачинаю за собою двері. 

Тьмяне світло додає кімнаті ще більшої похмурості. Криваво-червоні шпалери з вкрапленням золотих фігур контрастують з смоляного кольору підлогою. Високі вікна охоплені чорними ґратками. Аромат дерева просочує кімнату, цей запах назавжди буде асоціюватись у мене з батьковим кабінетом. Рід плавно піднімається з-за масивного соснового робочого столу. Його рухи наділені певною аристократичністю. Батько робить кілька кроків до мене і зупиняється лишаючи між нами простір. Він розводить руки, запрошуючи мене подолати решту відстані і я скоряюсь.

– Вітаю, Ріано. 

– Привіт.

В цих обіймах ховається формальність. Батько відсторонюється першим і жестом запрошує мене сісти у крісло навпроти столу. Сам повертається на своє місце. 

– Вечір пройшов чудово, чи не так? Пробуджені в захваті від нових здібностей. 

– Мгм. – Неохоче киваю. Те, що він сказав правда. 

– Завтра зранку починаються тренування для двосилих. Я попросив Чеса залучити і брата, вони обидва талановиті сонцевики. Кіан так точно зможе знайти підхід до твоєї впертості. – підсміюється. 

– Маєш навчитись контролювати світло. За три дні виступиш зі мною і продемонструєш результат.

– Навіщо? 

Рід замовкає на мить.

– Ти донька Голови Правління. Твоє успішне проходження Пробудження гарний спосіб показати, що воно необхідне всім без винятку. І що нова сила — не загроза. 

Залізні нотки в його голосі ледь просочуються крізь стриманість. Мої очі блукаю по візерунками килиму на підлозі. Перебираю пальцями, зачеплюючись за кожну задирку на шкірі. 

– Не для всіх, правда? 

Пауза. Мої тіні знаходять батькові. 

– Багато людей гине. Це теж – необхідність? 

Сподіваюсь, в моїх очах можна розгледіти вогонь, що палає всередині. 

– Ріано… — Його голос не стає мʼякшим, тільки тихішим. 

– Ти бачиш це як трагедію. Я — як ціну порятунку. 

Тиша огортає кімнату. Тяжкість опускається на груди і ніби вжимає мене у мʼяку тканину крісла

– Що за рідину мені давали в кінці? 

– Це еліксир з сонцеквітів. Каталізатор для пробудження другої сили. 

– То ось як виглядає порятунок… Тортури, отрута, смерть… 

Долоня мимоволі стискається в кулак. 

– Я був таким самим у твоєму віці. Хотів справедливості. Хотів, щоб світ був правильним. Але він не такий. І Пробудження поки наш єдиний варіант. 

– Чому сонцевиків помирає набагато більше? 

Він підводиться і мовчки підходить до вікна. 

– На жаль, багато з них не можуть витримати пробудження фізично.

– І це нормально? – не можу стримати іронічного смішку.

– Ріано! – Голос розтинає тишу. Моє тіло зрадницькі здригається. Рід потирає перенісся.

– Будь ласка, не починай знову… 

Він нахиляється до мене і заглядає у вічі.

– Я не монстр. І ти це знаєш. Я роблю це бо люблю тебе, твою маму, та хочу, аби ми перестали жити в страху за завтрашній день. Я тебе прошу просто допомогти мені.

Він відходить далі, розвертається до мене спиною. Я знову несвідомо ковзаю пальцями до шкіри біля нігтів і починаю її перебирати. 

– Що я маю зробити? 

– Показати, що Пробудження не потрібно боятися. 

– Твоя задача проявити світло і сказати промову, яку напише для тебе Кейт. Не більше.

– Добре… 

Повільно встаю з крісла і виходжу з кімнати. Коли двері зачиняються, розкриваю кулак. 

Моїми пальцями струменить кров.