Розділ 14

РОЗДІЛ 14

Тендітна мелодія плавно стихає, віолончель доспівує свою останню ноту. Мій спокій переривають оплески, що доносяться звідусіль. Розриваю наші з Найтом обійми та відходжу від нього. Ми долучаємось до загального настрою в кімнаті і також аплодуємо. На мить це виглядає як свято, за яким не стоять дні тортур і втрат.

Мої думки про Лею та Пробудження на цей час повністю розчиняються в гучному звуці, зливаються з ним. Смерть ховається за передзвоном життя. Але варто батькові зробити крок і тривожність миттєво наступає мені на горло.

Він прямує в центр зали, до нас. Машинально відступаю назад, звільняючи простір для Ріда, і Найт повторює за мною ніби ми одне ціле.

– Просто хочу сказати дякую за Вашу відданість Ріанору ще раз. – Голос звучить впевнено, владно, але він посміхається. 

Хтось у залі починає плескати, і це підхоплюють інші. Рід ледве піднімає руку і злегка ворушить пальцями, вимагаючи тиші.

– І нагадую Вам, що від завтра починаються навчання з керування Вашими новими силами, будемо чекати всіх бажаючих.

Бажаючих.

Як дивно звучить це слово після усіх подій минулого, які нас змусили пережити.

– Гарного вечора. – він злегка вклоняється, а потім знову рушає в моєму напрямку. Чіткий стукіт черевиків відлунює залою. Кожен з них супроводжується стукотом мого серця у такт. Я не боюсь його, ні, мені просто неприємно, незвично досі бачити його таким. Справді ж?

 Він наближається до мене впритул, повітря лоскоче мої вуха, коли він нахиляється щоб ледве чутно вимовити:

 – В нас вдома після свята. – Віддаляється. Чую швидке наближення цокоту підборів. Мама. 

– Добре, тільки мені треба буде – гублюсь в словах, бо це застало мене зненацька, очима вказую на сукню, але не можу звʼязати речення. Мене перебиває батько.

– Немає необхідності.

         Меліса запускає свою долоню під руку Ріда. В цей же момент він рушає, ніби тягне її за собою.

– Побачимось, Ріано, бувай Найт. – стишено белькоче мати.

– До побачення. – долинає голос Найта. У відповідь батько лише киває. В мить біля нього зʼявляються вартові і обступають з усіх боків. Сонцевик у білому костюмі прослизає в центр, прокашлюється.

– Продовжуємо, продовжуємо! –розмашисто розводить руками і киває у бік оркестру. Мелодія інструментів починає заповнювати простір і гомін балачок наростає знову. Поступово свято повертається у залу. Уривки розмов, сміх, дзвін келихів утворюють собою єдиний густий туман, що закутує мене, від того все навколо перетворюється на розмазані контури. Найт злегка торкається моєї руки, я різко повертаю голову до нього.

– Ходімо? 

– Так… звісно – вичавлюю з себе посмішку. 

Мій супутник тягне мою долоню до епіцентру гамору і я підкорююсь. Ми опиняюємось поруч з сонцевицями і купкою тіньовиків, що обступають їх. Дівчата дружньо посміхаються. 

– Вітаємо, Аріано! – трохи незграбний реверанс від одної з них, тої що має надзвичайно довге золотисте волосся. - Я Лілі, а це - Кая. - вказує на свою смагляву подружку з рудими косами. 

– Вітаю, дуже приємно. – віддзеркалюю їх реверанси. 

– Як відчуваються нові здібності? Особисто я просто в захваті, це дійсно вартувало того. Ніколи не відчувала себе сильнішою, це так хвилююче, поки ще не звикла до тіней, як ви з ними пораєтесь? Вони такі… слизькі, такі … ну словом цікаві… – вона невпинно торохкотить, Кая поруч підсміюється, як і тіньовики навколо, але ніхто не насмілюється переривати сонцевицю. 

Вловлюю тільки першу половину її монологу, продовжую вдавати зацікавленність, але мої думки тепер повністю захоплені її щирим захватом і реакцією на Пробудження. Дійсно відчуваю себе дивно тут. Хіба вони не мають боятись, сумніватись, злитись? Це просто не вкладається в моїй голові. Може це я ненормальна, а не всі навколо… Невпевненість прошиває з голови до пʼят. 

Найт вкидає якесь коротке запитання, певно суто з ввічливості. До розмови доєднуються й інші тіньовики. Всі обговорюють тіні і світло: відчуття, можливості, перспективи, плани. Хтось тепер готується стати солдатом, хтось наблизитись до правління, адже тепер перед ними відчинено більше дверей. Але я не залучена у розмову, лише зрідка посміхаюсь, наслідуючи приклад інших і киваю головою в такт. Поки я знуджено вивчаю людей навпроти мене, мені в око впадає темний візерунок з кіл під ключицями сонцевиці. Вид на співрозмовників затуляє пелена моїх власних думок.

         Що я маю сказати батьку, що саме запитати? Перед очима зʼявляються окремі слова: сонцевики, пробудження, нові здібності, рідина. Вони плутаються, змінюють одне одного і як би я не старалась, все одно не можу утворити з них єдине логічне ціле. Мене ніби накриває хвилями з головою, а я виринаю аби схопити кожен подих.

– Аріано? – раптово, гучно, ніби мене дістають зі сну.

– Так?

– Як відчуваються нові здібності? – з нетерплячістю питає золотоволоса дівчина.

– Еее.. Незвично… – розгублено відповідаю, хоча насправді мене страшить іскра всередині і мовчання таких рідних мені тіней. Не спостерігаю таких переживань ні в кого більше.

– Так, це правда…

Схоже, що вони розуміють, що зараз я не найбалакучіша людина в Ріанорі та продовжують розмову без моєї участі. Я цьому тільки рада, бо маю час пороздивлятись інших. Але спочатку не можу відмовити собі в задоволені швидко глянути на Найта. Він стоїть поруч зі мною, обпершись на стіну спиною, його руки складені на грудях. 

Як довго я спала, що цей малий бешкет, що ще нещодавно залазив з Кіаном на паркан і потайки їв щовковицю з саду пані Візер, став таким привабливим? В уяві одразу ж виринає образ теперішнього Найта обмазаного фіолетовим соком ягід. Він усміхається і виставляє на показ зуби, що пофарбувались у нерівній битві з шовковицею. Пирхаю зі сміху, привертаю цим увагу хлопця. Він швидко посміхається мені і знову відвертається, або долучитись до бесіди. Точніше активного прослуховування розмови.