Розділ 12

Набираю повні легені повітря і видихаю. Мати відпускає мої руки і трохи відходить, аби дати мені простір. Її очі блукають по моєму обличчю, але вона продовжує мовчати, хоча я можу розгледіти бажання поставити мені не одне запитання. Меліса проводить своєю долонею від мого плеча до згину ліктя, зазирає у очі і дарує мені натягнуту посмішку. Я можу майже фізично відчувати її тривогу. Аби хтось зараз вирішив закластись зі мною про обʼєкт її переживань, то це були б найлегші гроші в моєму житті. Я занадто добре знаю цю жінку. Ну і всі тривожні випадки, в які встрягав той самий обʼєкт. 

– Ріаночко, якщо щось знадобиться ти знаєш, що завжди можеш звернутись до нас. Ми тебе дуже сильно любимо. – пошепки звертається до мене мама. – І ми дуже тобою пишаємось.

Від цих слів мені стає неприємно, відчуваю, як тіло вкривається сиротами, а все всередині натягується мов тятива. Відводжу погляд від блакиті материних очей і вловлюю рух що відбувається за її спиною. Роблю півкроку вліво, визираю з-за плеча Меліси. Це Найт підійшов до мого батька. Той обдаровує його посмішкою та приязними, але стриманими обіймами. Рід вітає хлопця і легенько плескає по плечу. 

– Твій батько пишався б тобою, так само як пишаюсь я. Ти обрав по-справжньому блискуче майбутнє. –  у відповідь на ці слова Найт лише схвально киває.

Мати помічає мою зацікавленість у подіях поза нашою розмовою, і вона обертає голову назад, а через мить все її тіло слідує за головою. Від цього руху цитрус у повітрі знову стає відчутнішим. 

– Найт! Як я рада тебе бачити! –Меліса сплескує руками і підходить ближче, аби обійняти Найта.

– Навзаєм, Мелісо. 

– Дякую, що придивився за нашою донькою на Пробуджені.

– Маааам – роздратовано протягую я.

Усмішки розтягуються на обличчях найрідніших мені людей і до моїх вух долинає перепліт їхнього сміху. І я завмираю мов зачарована цим моментом. Вмить це відносить мене додому. 

Вдихаю аромат свіжого бульйону. Мені 7 років, поруч зі мною сидить 9-річний Найт і ми буцаємо один одного ногами під столом, поки жуємо хліб з маслом, в перервах підносимо до вуст повні ложки гарячого супу. Ми сміємось так завзято, що я переживаю, щоб гаряча рідина не пішла мені носом. Мама з татом стоять поодаль, біля кухонних тумб. Вони суворо закликають нас не балуватись, а потім тихенько сміються, потопають в обіймах одне одного і дивляться на нас, як на найдорожчий у світі скарб. І я знаю, що попереду у нас ще кілька чудових годин, поки по Найта не прийдуть його батьки і не розлучать нас на просто нескінченну ніч. Зате завтра, можливо, Кіан закінчить поратись по господарству раніше, а Лора приїде від бабусі і ми будем гасати вулицями вже вчотирьох. Попереду цілих три місяці безтурботного літа.

– Це для мене не в новинку, насправді – підсміюється Найт.

Його очі ніби зблискують, це заворожує і викликає у мене несміливу посмішку. Він складає руки поперед себе і, о світло і тінь, чи знає він як гарно це виглядає? Його профіль здається просто ідеальним, ці гострі кути впиваються в мої думки. Кілька темних пасм волосся вибиваються з загальної маси і спадають йому на очі. Не знаю чому, але мені видається це надзвичайно привабливим. Таким я його ще не бачила, не помічала.

Раптом, він кидає короткий погляд у мій бік. Той що змушує мене затримати дихання на мить. Це не випадково. Він дивиться трохи довше, ніж потрібно. Затримує погляд трохи довше, ніж я можу витримати. Найт повертається до розмови з батьками, це змушує мене розслабитись у ту ж секунду. Рухається плавніше, говорить повільніше, смакуючи кожне слово. Бачу цю хижу посмішку одним кутиком губ. Найт поводиться так, ніби насолоджується моїм поглядом, ніби дозволяє дивитись далі.

Він що, навмисне це робить?

Ця думка викликає у мене таку ж посмішку. Відчуваю як серце всередині стикається, починаю перебирати пальцями і відводжу погляд, бо відчуваю як спалахують мої щоки.

– Зовсім скоро ти будеш пильнувати за всім Вардом, хлопче.

– Що? – дезорієнтовано намагаюсь влитись наново у розмову, переводжу погляд на батька в очікувані відповіді. 

– Аріано, Найт закінчив навчання, а тепер пройшов Пробудження. Впевнений, він швидко опанує нові здібності, а я буду тільки радий допомогти йому стати частиною почесної варти. Ти завжди був надзвичайно талановитим. – Рід трохи зживає блискучий піджак на плечах Найта.

– А, так, звісно. – підхоплюю я. 

Холод заміняє відчуття жару всередині мене і в голові починають роїтись сумніви. Він йшов до цього все життя, це його мрія. Маю бути рада за друга. Він хороша людина, з ним я відчуваю себе в безпеці. Але перед очима постають два вартових, що міцно тримали мене під руки і змушували раз по раз наступати на розжарене вугілля під ногами. Страх розповзається у груддях і лоскоче ребра. Я чую свій тваринний крик. Сироти виступають на моїй шкірі. Металевий присмак крові вартового у роті. Тяжкість кайданів, різкий біль по всьому тілу. «Це тобі за Лею.» 

Лея. Хто така Лея?

            Думки заглушують все довкола. Не можу розібрати слів, що долинають до мене, можу лише спостерігати за легкою світською розмовою моїх батьків і друга. Обертаю голову на решту зали, ловлю очима кожен багряний однострій. Намагаюсь вдивитись в їхні риси обличчя. Але жодного сонцевика-солдата, що схожий на того, хто мені потрібен не знаходжу. 

– Ти не знаєш хто така Лея? – перебиваю діалог, щоб звернутись до батька.

Рід спантеличено обертається на мене і Найт повторює за ним. 

– Повтори, будь ласка 

– Ти не знаєш хто така Лея? – вже повільніше і чіткіше промовляю кожне слово. Спостерігаю за реакцією батька. Він зводить до купи темні брови, від чого між ними зʼявляється невеличка зморшка. Його руки складені в замок, а пальці потирають один одного. Рід трохи піднімає голову і спрямовує погляд кудись вгору, супроводжуючи це низьким «хммм».

– Не пригадую такої… – неспішно хитає головою. – Можу попросити пошукати її в нашому обліку. А навіщо вона тобі взагалі?