Розділ 11

            В кінці темного коридору видніється проріз яскравого світла. Ми з Найтом прямуємо вперед, ніби два метелики, що летять на сяйво. Незмінно, по обидва боки – два вартових, а попереду один, що прокладає шлях. Наші кроки відлунюють довгимкоридором у безладному ритмі та заповнюють собою гнітючу тишу. Я тримаю витягнуті руки поперед себе у замку, вони раз по раз торкаються випираючих блискіток на моїй сукні і ніжно царапають шкіру долоней. Боковим зором заглядаюсь на Найта, він вдягнений в чорний класичний костюм, але його піджак де не де виблискує маленькими камінцями. Він впевнено крокує з високопіднятою головою і плавно супроводжує свої кроки елегантним погойдуванням рук у такт. Миттєво змінюю вид, що постає переді мною, коли бачу, що його голова легенько повертається у мою сторону. Змушую себе вдавати цілковиту байдужість, хоча моє серце зараз найбільше хоче роздивитись його з ніг до голови і взяти за руку, аби подарувати собі додаткову опору.

            Головну залу освітлюють кришталеві люстри. По всьому периметру приміщення виструнчуються, ніби втискаються у стіни, вартові у багряних одностроях. З дальнього кутку починає доноситись ніжна музика. Придивляюсь і бачу людей у білій формі з скрипками і віолончелями, що вправно орудують своїми смичками, даруючи приємну мелодію. 

Посеред кімнати височіє постать мого батька. Він також святково вдягнений у червоні тони. На його плечах відпочиває тяжка накидка, що своєю вагою ніби нагадує йому гордо розправляти плечі. Темні чоботи начищені до блиску, брючний костюм ідеально випрасуваний, його ж обличчя не видає жодної емоції. Поруч із ним особливо контрастно виглядає маленький сонцевик у білому костюмі. Його обличчя осяяне захватом, відчуття, що він от-от підстрибне і залишить штани від свого білосніжного костюму на підлозі. З іншого боку від батька помічаю свою мати. Вона неймовірна у цій пишній сукні з темно-синього атласу. Її біляве волосся зібране позаду у елегантний пучок, а на грудях красується грубе кольє з величезних сапфірів, яке робить її шию на вигляд ще більш тендітною. У виразі обличчя Меліси я читаю щире полегшення. Вона переживала за мене, приходила сюди після першого випробування, хоча це суворо заборонено. Присутність матері звалює з моїх грудей валун, і мені стає легше вдихнути на повні груди.

Позаду них височіють дві башні з бокалами, наповненими світлою, майже прозорою рідиною. А між ними розповзлось кілька широких столів з різними наїдками: маленькі канапе, фрукти, оливки.

Ми проходимо за нашим поводирем у залу і стаємо на визначене ним місце – навпроти Ріда. Поправляю складки сукні, приховуючи таким чином своє переживання і небажання зустрічатись поглядом з батьком після усього, що він змусив мене пройти. Моє вбрання вільно спадає донизу мерехтливим полотном. Найт праворуч від мене ніби перетворюється на живу статую, схожу на ті, що заплямовують темно червоним світлу залу по всім куткам. Я дарую йому швидкий погляд, що супроводжується зведенням моїх брів докупи. Але цієї ж миті знаходжу більш цікаву ціль для спостереження, адже вартові починають заводити до зали інших учасників Пробудження. Вони знову поділені на дві колони, на вигляд змучені, але горді собою, деякі прямо таки випромінюють щастя. Я проводжаю їх очима на місця по обидва боки від нас. Починаю рахувати тіньовиків і тіньовиць у елегантних чорних костюмах та сукнях просебе. 

Пʼять. Десять. Пʼятнадцять. Двадцять. Двадцять шість.

Стискаю губи, бо згадую на що перетворились інші. Це місце останнє, що вони бачили. Вони знали про ризик, але сподівались, що доля буде до них сприятливою. І програли їй.

Обертаю голову праворуч, виглядаю з-за грудей Найта і рахую людей у яскраво золотих костюмах. Але їх всього четверо. Намагаюсь визирнути ще більше, щоб впевнитись, що помиляюсь, але не бачу їх більше. Роблю крок вперед, аби перевірити коридор, але він пустий. Більше ніхто по ньому не проходить. 

Один, два, три, чотири. 

Один, два, три, чотири. 

Їх всього четверо. Четверо?… 

Я буквально відчуваю, як шестерні в моїй голові починають крутитись, програваючи момент кілька тижнів тому у памʼяті знову і знову.

Точно, їх було менше, ніж тіньовиків, точно. Але на скільки менше? Вдвічі? Їх було більше дюжини. Їх було… Пʼятнадцять чи шістнадцять. Чому їх лише четверо?!

Я несвідомо роблю кілька кроків у їх напрямку, але прохід до них мені лівою рукою затуляє Найт. Я піднімаю на нього очі, аби спитати якого біса, але тільки слова готові вирватись з моїх вуст, як сяючий піжон по центру зали прочищає горло. Це привертає до нього увагу усіх у цьому залі. Він демонстративно поправляє свої золоті локони та виходить трохи вперед.

– Вітаємо, обрані! вашою Ми зібрали вас тут аби відсвяткувати успішне проходження вами Пробудження. Сьогодні маєте надзвичайну можливість розділити цей день з родиною нашого спасителя. Для нас це неймовірна честь, тож передаю слово Ріду Соєру.

            Сонцевик ховається за постать мого батька, коли той виходить вперед. Він піднімає голову, оглядає всіх нас.

– Любі пробуджені! Я невимовно захоплююсь вами, вашою сміливістю, мужністю та витримкою. Розумію, що те, що ви пройшли було надзвичайно складним для кожного з вас, і на жаль деякі не мали в собі достатньо сили, аби завершити Пробудження. Їх подвиг і відданість не будуть забуті, тож давайте вшануємо їх хвилиною мовчання. 

            Шторм люті, що кипить усередині мене, коли дивлюсь на цей виступ затихає і хвилі заспокоюються, перетворюючи це море на безмежний сум і тиху скорботу. Я не знала жодного з них. Їх смерть була несправедливою, нечесною, але сміливою. Горе не носить імені, не ділиться на «твоє» і «не твоє». Я схиляю голову разом усіма в залі і втуплююсь поглядом у жовте дерево під ногами. Тиша така гнітюча, що я чую кожен подих, що лунає ледь вловимим ехом. 

– Нехай світло і тінь приймуть їх у свої обійми… – стримано закінчує вшанування голос мого батька. Всі піднімають голови і ненавʼязлива музика знов заповнює залу.