Розділ 10

            Тепло під шкірою розповсюджується по всьому організму, я відчуваю його кожною клітинкою, не як щось болісне, а щось звичне, ніби я мала це все життя. Гамір в моїй голові перетворюється на окремі голоси людей в кімнаті. Але я не можу зосередитись на жодному, бо вони сплітаються у моїй свідомості у тугий вузол. Ледь розплющую очі, але бачу лише через щілинку, бо не маю сили зробити це повністю. Вузький прямокутник огляду дає мені мало інформації, адже все у ньому дуже розмите. Не встигаю зосередити погляд ні на чому, бо чорна пелена від кліпання зʼявляється все частіше за кімнату. Я безсило заплющую очі. Все одно єдине, що вʼїдається в мій мозок це червона форма вартових і цілителів навколо. Цей довбаний багряни відтінок вже й так добряче зіпсував мені життя.

            Коли набираюсь достатньо сил, аби знову спробувати прокинутись, перше що я бачу – світло-зелений колір. Він нагадує мені ліс у весняну пору, коли тільки починають зʼявлятись листочки на деревах. Цей відтінок заспокоює мене, дарує відчуття, що все буде добре. Чи то через те, що знаю – в цьому році зима все-таки програла, чи то через те, що вдивляюсь у знайомий, вже рідний колір очей. Тіні витанцьовують у його зіницях і я ніби бачила в них наші спільні дитячі спогади, і від цього тепло в мені розливається ще більше. 

– Найт? – мій голос хрипкий і ледь чутний.

– Так, я тут. – він звучить спокійно, занадто спокійно.

– Скільки я… 

– Кілька днів

– Днів? Клянусь балансом, відчуваю, що досі недостатньо виспалась.

Голову розриває від болю, заплющую очі знову і відчуваю як все пульсує від напруги, тож хапаюсь за скроні і починаю з натиском водити по ним пальцями.

– Це нормально, в кожного це відбувається по різному… – він ледь киває, а згодом повертає голову вбік і втуплюється кудись  – Ти кричала уві сні.

Я здивовано піднімаю брови вгору.

– Я тебе налякала?

– Ти мене ледь не вбила – ледь усміхається він і переводить на мене погляд.

Від цієї заяви я впадаю у ступор. Наші очі зустрічаються і я намагаюсь в них розгледіти його емоцію. Хвилину ми просто дивимось одне на одного мовчки і я відчуваю як повітря навколо ніби стає густішим. 

– Що? – пошепки питаю я.

– Своїми здібностями. Ти безконтрольно випускала тіні. Склалось враження, що ти хочеш витіснити з себе все світло, яке отримала. – повільно продовжує думку.

– Ти не виглядаєш здивованим.

Він напружується, стискає щелепу і я бачу як сіпається мʼяз на ній. 

– Я боявся, що ти не прокинешся. 

Ювелірне уникнення запитання.

– І довго ти так сидиш? 

– Відколи повернувся.

– Але навіщо?

– Я просто… – він відводить погляді затамовує подих. Відчуваю як він намагається підібрати доречні слова. – хотів бути поруч коли прокинешся, щоб переконатись, що все гаразд.

            Тиша перериває наш діалог і я намагаюсь згадати всі попередні події. Картини в моїй голові зміняють одна одну в випадковій послідовності. Все минуле відчувається на стільки далеким, що схоже на сон. Переводжу погляд униз і бачу беззаперечний доказ реальності крайніх днів. Два сплетених між собою кола охайно виведені на моїй шкірі. Вся кров вже змита, лишився тільки шрам. 

– Ти вже також…? – розтягую кожне слово

– Так. – різко, майже перебиваючи мене, відповідає Найт.

            Я роблю глибокий вдих і повільно випускаю все повітря. Його тон наштовхує мене на думку, що краще про його пробудження нічого не питати. Моя рука заправляє копну волосся назад і зависає над маківкою на деякий час. Припіднімаюсь на ліктях, тепер його обличчя ще ближче.

– Відчуваю, що щось в мені змінилось. Таку я себе не знаю. 

– Ми з цим розберемось. Разом. Обіцяю. – Найт нахиляється до мене і я відчуваю його подих на своєму обличчі. Він зазирає прямо у вічі. Я бачу як в них відображається серйозність цих слів. 

– Дякую – шепочу у відповідь. Намагаюсь як зазвичай пірнути у його очі, але на цей раз відчуваю, що не можу вже так довго як раніше дивитись на нього і поспіхом відводжу погляд.

Що це?

            Несміливий стук у двері пронизує повітря. Найт віддаляється від мене, встає і вигукує:

– Заходьте!

            В кімнату маленькими, але швидкими кроками заходить Маргарет, в її руках кілька вішаків з одягом, які покриті зверху темним тканинним чохлом. Вона занепокоєно шукає очима моє ліжко, і ,коли бачить мене, усмішка осяює її обличчя.

– Люба, ти прокинулась. Слава світлу і тіні! Як себе почуваєш?

            Я повністю розгинаю руки і сідаю на ліжку, обпершись руками на мʼяке покривало. Кутики моїх вуст самі собою лізуть нагору, коли бачу цю чарівну жінку. Я щиро рада її бачити. Своєю появою вона наповнює будь-яку кімнату теплом, і воно на стільки приємне, що, впевнена, навіть тіньовики насолоджуються цим.

– Ще трохи розхлябана, але в цілому все нормально, дякую. Просто все якось неправильно…

            Бачу як літня служниця напружується від цих слів. Але швидко бере себе в руки, щоб повернути свій сонячний настрій.

– Мене попросили переказати, що за 2 дні відбудеться святкова церемонія з приводу успішного проходження вами Пробудження. О, і для вас підготували святкові наряди, але для Арі, на мою скромну думку, беззаперечно обрали найгарнішу сукню – вона трохи припіднімає купу одягу.

– Дякуємо дуже, Маргарет, за все що ти робиш. – мʼяко говорю я.

– Це моя робота, Аріано. – пані змахує рукою і дріботить до Найта, щоб навалити на нього наші костюми. Ця сцена ще дужче підняла мені настрій, бо він виглядав при цьому дуже розгублено. Безпосередньості цій жінці хоч відбавляй.

– Дякуємо, пані Маргарет. - Найт визирає поза купи одягу, яку йому любʼязно закинули на плечі.

– Немає за що, дорогенький – вона усміхається ще ширше і направляється до виходу. – О, і обід принесу десь за годинку. На цей раз готую улюблений гречаний суп моєї доньки, а ще буде натертий буряк і пшоняна каша. А на десерт – налисники з просто неймовірно солодким сиром.