Розділ 8

На наступний день приходять за Найтом. Коли двері моєї камери зачиняються, я знову залишаюсь одна. Тиждень потому моя компанія - Маргарет, й то недовго. Мого друга мали б вже давно повернути, починаю переживати, випитую у Маргарет все що вона знає, але це ніяк не допомагає. У свідомості з кожною годиною очікування все частіше зринають образи з кімнати наповненою розпеченим вугіллям, спалені заживо люди. Вони не змогли і їх кинули напризволяще. 

            Пізніше приходять і за мною. Я розглядаю це як шанс дізнатись що відбувається з Найтом, але мої питання лишають без відповіді. Паніка накочує на мене хвилями, і тоді ми з моїми новоспеченими охоронцями підходимо до ще одних залізним дверей. Скрежет металу заповнює мої вуха, але він лине з дверей поряд. Обертаю голову і бачу метушливу групу солдатів і цілителів, які обступають… ноші? Вдивляюсь пильніше і бачу звисаючу руку. Мій огляд затуляє широке плече вартового і я повертаю голову назад, гіпнотизуючи вже свої двері.

Роблю глибокий вдих, затримую дихання і ступаю вперед. Перед моїми очима надзвичайно маленька, пуста кімната. Вийняток лише масивний деревʼяний стілець з прикутими до нього кайданками по-центру приміщення. Мене підводять туди і сильно штовхають за плечі униз, аби я опустилась на сидіння. Мої думки поглинуті лише переживаннями за Найта, тому я взагалі не звертаю уваги на все, що відбувається навколо. Мені знову начіплюють кайданки на кисті, руки ще памʼятають їх вагу. Поки інші вартові зайняті мною, голос десь позаду мене заповнює залу.

- Аріано Соєр, сьогодні відбудеться Ваш завершальний етап Пробудження. Ви маєте проявити усю витривалість, за необхідності використання Вашої магії дозволене, але нагадуємо Вам, що вплив неї на інших людей у цьому приміщені суворо заборонений. 

 Ланцюги з дзвоном опускаються на підлогу. Багряні однострої майорять в мене перед очима, та я вже звикла до цього видовища, тепер воно викликає в мене лише злість і відчуття огиди. 

            Намагаюсь сісти якомога рівніше, аби хочаб моя постава не втрачала гордість, яку я розкидую по куткам цієї будівлі. Сонцевики відходять від мене і я роблю гучний вдих в передчутті.

- Готово – холодно відказує чоловік голосу позаду.

- Тоді можемо починати.

Я заплющую очі, напружую тіло, аби підготувати його до болю. Хвилина, дві. Нічого не відбувається, навколо німа тиша. Видихаю і розплющую очі аби оглянутись і зрозуміти що відбувається. Але навколо нічого. Це якийсь емоційний терор.

Знову цей риплячий звук відчинення дверей. Чую повільні кроки. Хтось входить у кімнату. Він наближається до мене, намагаюсь не повертати голову, для цього обрала пляму на стіні в яку втупила погляд. Хоча інстинктивне бажання подивитись що ж там переповнює мене, я змушую своє тіло високо підняти голову і не рухатись. 

Боковим зором помічаю цей злощасний червоний колір. Ця людина обходить стілець і стає попереду мене. Це чоловік, середнього зросту, але його мускулистіть компенсує його безневинний вигляд. Очі наповнені темрявою, як мої. Темно-руді кучері неслухняно спадають на його високе чоло. На його обличчі я не можу розгледіти жодної емоції. 

Він тримає обʼємну непрозору пляшку. На вигляд керамічна. В іншій руці – скляний гранований стакан. Він розглядає мене, намагається заглянути у очі, але я дивлюсь повз нього, сховавши всю свою емоційність за ментальними стінами. Він відкорковує пляшку, підносить стакан по-ближче до неї і з широкої горловини починає литись жовтогаряча рідина. Вона на стільки яскрава, що дивитись довго забракне снаги, напевно, будь-кому. Вона повільними струменями тягнеться у склянку, наповнюючи її до краю. Солдат підносить до мене цю посудину з підозрілим вмістом.

Я вже готова піддатись, розуміючи, що в мене немає вибору, але цей солдат різким рухом пальцями затуляє мені носа і піднімає мою голову вгору, змушуючи мене відкрити рот аби зробити подих. І в цей момент він виливає мені в рот весь вміст склянки. 

Давлюсь рідиною, але не можу ніяк собі допомогти, адже солдат все ще тримає мою голову рукою позаду. Відчуваю як горло обпікає жаром. Рідина торує собі шлях до мого шлунку і від цього мені стає важко зробити вдих. Жах заповнює мої очі, коли дихання збивається. Відчуваю як все всередні мене ніби запікається. Думками лину по силу, аби зупинити це знущання. Фокусуюсь аби зловити її і змусити підкорятись. 

Минулого разу все вийшло, в цей раз також зможу.

            Направляю тіні розтікатись по моєму організму і вони слухняно охолоджують мої нутрощі, зменшують біль. Я вгамовую своє дихання, повертаю йому рівний ритм. Вартовий не відходить від мене, спостерігає. В його погляді я можу розгледіти зосередженість і цікавість. Роблю видих, розплющую очі. Біль минув. Це виглядає максимально дивно.

- Так і має бути? – запитує рудоволосий у солдатів позаду відводячи погляд від мене, він все ще тримає у руці склянку і пляшку.  У відповідь вартовий отримує мовчання. Чекає ще трохи і коли нічого не відбувається, то прямує з посудом у сторону виходу. 

            Моє «улюблене» рипіння дверей розтинає повітря. Кроки іншого солдата починають наближатись до мене. Він підходить до мене, окидає поглядом з ніг до голови. Потім наближається до мого обличчя і пальцями розтуляє мені широко повіки, щоб заглянути в очі. 

- Невже не подіяло – задумливо бурмоче він

Полегшення розкочується моїм тілом, але розум кричить, що це не кінець. Вони не можуть залишити це так. Можливо буде навіть гірше. 

            Раптово біль пронизує мої груди і я скрикую і хапаюсь за поруччя стільця від несподіванки. Ком всередині починає наростати, худорляве обличчя солдата розмивається. Моє тіло починають викручувати судоми, аби не стілець, то я вже б опинилась скрученою на підлозі. 

            Скрип дверей позаду і швидкі кроки в моєму напрямку, переді мною знову постає постать з багряним волоссям. Він прийшов поспостерігати, боїться пропустити головну сцену.