Розділ 7

Двоє охоронців мене відчеплюють від огорнутих памороззю ланцюгів, нестерпна вага одразу спадає і я знову відчуваю руки. Багряна форма все ще мерехтить у мене перед очима, коли на передньому плані показується моя знайома. Пані Джо. В її окулярах я бачу відзеркалення мого скуйовдженого волосся. Кілька пасм навіть підняті угору, певно через світлострум. 

- З Вами точно все в порядку, Аріано? – заклопотано питає 

Цілителька беручи мої руки у свої і уважно оглядаючи їх.

- Так, ніби так. Тільки трошки втомлена. – стверджую я.

Вона вирішує про всяк випадок перевірити мене, тому схвильовано зазирає у мої очі, перевіряє кисті, коліна. Впевнившись, що я не брешу, вона відходить, ще раз проходиться по мені поглядом з ніг до голови і йде геть.

            Двоє солдатів підходять до мене, беруть під руки і супроводжують вже знайомими мені коридорами назад у нашу кімнату. Коли двері відчиняються я бачу перед собою Найта. Він сидів на своєму ліжку склавши руки у замок нервово постукуючи ногою. Хлопець змінює вид перед собою з темного паркету на мене і його очі розширюються в жаху. Він різко встає, відштовхує від мене охоронців і ніжно бере за плечі.

            Багряні однострої покидають нас і він вдивляється у мої очі. І від цього мої стіни контролю в мить падають і я починаю плакати. Він міцно притискає мене до себе, шепоче, що все закінчилось, що все добре. Але Найт не знає, що мене турбує не це. І я збираю по крихтам кожне слово, аби змогти промовити його вголос, але з мене виривається просто безперервний потік думок. 

- Я їх поранила. Вони ні в чому не були винні. Я перестала бути собою. Я не хотіла. Я не така – схлипую. 

- Я знаю, я знаю, принцесо. Тшшшш – він заспокійливо вимальовує кола у мене на спині. 

- Я вже ніколи не буду такою як раніше –  Найт дає мені вдосталь наплакатись.

- Ні, але це нормально. Повір мені. Ти все ще ти. –він віддаляється трохи від мене. – така сама нюня, як і в дитинстві – посміхається він мені.

Ці слова пробуджують у мені надію. Мені все ще страшно від того ким я себе відчула в той момент, але вже легше від того, що поруч людина, яка пройшла те саме і тому може мене зрозуміти. 

- Дякую - шепочу я поки останні сльози падають на підлогу залишаючи лише вологі сліди на моєму обличчі. 

- Немає за що. Тобі треба відпочити. - Найт вказує на ліжко рухом голови і відходить від мене. Непояснювальне бажання лишитись з ним поруч опиває мене, але я все ж рушаю на свою сторону кімнати. Він правий, мені треба поспати, але спочатку змити з себе сьогоднішній день.

Направляюсь до ванної кімнати, мої ноги ступають на ковзкий кафель. Вмикаю холодну воду у ванній і ,поки вона наповнюється, підходжу до дзеркала і вдивляюсь у відображення в ньому. Ті ж очі, охоплені мерехтінням тіней, ті ж пухкі губи і високі вилиці, але щось в мене вже не так. В куточку дзеркала помічаю щось незвичне. Це візерунок, такий самий який я роблю кожен ранок на своєму дзеркалі вдома все життя. Але цей зробила не я, і це змушує мене посміхнутись і торкнутись поверхні поруч, щоб лишити і свій слід. 

Коли ванна повністю наповнена, закручую вентиль, переступаю поріг та залажу у неї. Тіло огортує приємна прохолода. Я кладу руки на поруччя і опускаю голову назад, обпершись на край ванної. Лежу так кілька хвилин поки мої думки заспокоюються і перестають змінювати одна одну з шаленою швидкістю. Вони не покидають мене, але хочаб стають менш обтяжливими. Тоді повільно сповзаю стінками ванної, поки повністю не занурююсь. Коли легені вже печуть від необхідності зробити вдих, піднімаю голову. Проводжу по мокрому волоссю від верхівки, зупиняючись на шиї і знову заглушую тишу роздумами. Морщусь і жалісно дивлюсь на стелю. 

За що нам це?

З думок мене висмикує голос, що лунає з іншого боку дверей.

- Аріано, в тебе вже добре? – схвильовано запитує Найт

- Так-так – не задумуючись відповідаю я.

- Тут служниця принесла поїсти 

- О, добре, я вже виходжу. Дай мені хвилинку.

 Роблю глибокий вдих і випускаю за раз все повітря з легень. Тоді вилажу з ванної, обтираюсь, після цього кутаюсь в рушник. Беру з тумбочки чисті чорні топ і лосини, вдягаюсь, накидаю на плечі мʼяку тканину, аби не сильно намочити вбрання і виходжу з ванної. 

            Найт вже розставив на столі наїдки. Сьогодні в меню у нас варена картопля з тушкованим мʼясом, сирники, чай, ну і розхвалене абрикосове варення. Коли дивлюсь на цю всю красу згадую турботливу посмішку Маргарет. Вона була єдиною моєю співрозмовницею, поки я чекала на повернення Найта, можна сказати ми стали з нею подругами. Маргарет підтримувала мене, гладила по спині і розповідала історії свого життя, аби хоч трохи розважити мене. Вона неймовірна.

            Сідаю за стіл, який абсолютно не схожих на обідній, але в нас немає інших варіантів, тому жалітись не доводиться. Після подій сьогоднішнього дня у мене досі ком у горлі, але я все ж намагаюсь змусити себе наповнити шлунок. Повільно смакую картоплю та мʼясо, мляво орудуючи виделкою і ножем. Навколо панує ніякова тиша, чуються тільки шкрябання по тарілках і дзвін столових приборів. Лишаю свою основну страву лише напівзʼїденою. Сподіваюсь Маргарет мене за це пробачить. 

Краєм ока дивлюсь за Найтом, що уже перейшов до свого десерту. Він розламує виделкою сирник і одразу ж закидає до рота. Я завмираю і вичікую. З наступною частинкою він вчиняє так само.

- Ти знаєш, що зневажуєш таким чином нашого шеф-кухаря? – вказую виделкою на цю картину і Найт здивовано кліпає на мене, жуючи сир.

- Яким це чином? 

- Ось це – тицяю на піалочку посеред столу – невідʼємна частина цього десерту, зроблена за фірмовим рецептом, що передавався з покоління в покоління.

Найт зупиняє поділ наступного сирника, дивиться мені у очі і вкрай серйозно запитує.

- Ти серйозно зараз вирішила мені провести лекцію на тему «вплив плодово-ягідних соусів на споживчу привабливість сирників»? – піднімає одну брову, в поєднані з цими словами виглядає на стільки комічно, що в мене самі собою піднімаються кутики рота.