Розділ 6

І ось я знову перед залізними дверима, у тій самій компанії. Єдина відмінність - на цей раз мені не завʼязували очей. Страх розтікається по всьому моєму тілу, коли риплячий метал куйовдить мої спогади про минулий раз, але я намагаюсь блокувати не тільки їх, а й усі емоції загалом. 

Мені просто треба це пережити.

            Коли двері відчиняються моє обличчя стикається з поривом прохолодного повітря. Переді мною постає сіра кімната з голими стінами і такою ж підлогою. Бетонна коробка. Але в кінці неї я помічаю щось металеве. Мене підводять ближче туди і я розумію, що на стіні закріплені довгі металеві ланцюги,  посеред яких знаходяться кайданки. А біля входу стоять два масивних деревʼяних стільця. Сильні руки штовхають мене вперед змушуючи підкорятись. Мене розвертають обличчям від стіни і починають вдягати на мене цю конструкцію. Коли кайданки застібаються з характерним клацанням мої руки в цю ж миті обважнюються. 

            Намагаюсь оцінити ситуацію: кінець ланцюга все ще валяється на підлозі. Інший край поглинутий бетонною стіною. Довжина пут дозволяє мені відійти кілька кроків від стіни, але я вирішую стояти обпершись на неї, подарувавши собі бажану опору. 

            Два солдати беруть по одному ланцюгу, до якого я прикута і починають віддалятись від мене і я слідкую за кожним їхнім кроком. Один з них просто тягне за кінець пут і від того вони розпрямляються, але мій «улюблений» командрор ковзає своїми гарячими пальцями від моїх кайданок аж до самого краю металевих кілець, ніби насолоджуючись кожним вигином металу. 

            Вони сідають кожен на свій стілець. Справа – командри, зліва – солдат. Обидва мої катівники на місці. 

Цікаво як вони самі себе називають? Загартовники? Ні, певно пробуджувачі. Впевнена, що вони насолоджуються моїми стражданнями. Щонайменше той, що праворуч точно. 

• Аріано Соєр, зараз відбудеться другий етап Пробудження. 

Сподіваємось ви винесете його гідно, як би хотів Ваш батько. Використовуйте свою силу аби зупинити нас, боріться. – кожне слово вимовляється дуже чітко, майже театрально і при цьому він не зводить з мене очей. Тоді пауза. -  Можемо починати - повертає голова на свого колегу і я бачу легенький кивок іншого.

            Жовте сяяня починає розтікатись від їхніх країв заліза. І коли воно  починає свій шлях я стараюсь змусити свої тіні вирватись з мого тіла і пустити їх по ланцюгу, який я по їхньому прикладу також взяла у руки. І в мене виходить. Темрява рухається назустріч світлу і вступає у бій. Я направляю всю енергію, яка лише в мене є, напружую кожну клітинку тіла аби стати на заваді жовтому блиску. Відчуваю себе сильною і від цього моя посмішка хижо розпливається на обличчі. Руки починає пронизувати рідний мені холод. Спостерігаю як тіні штовхають від мене світло і ланцюг стає вже більш крижаним. Бачу як напружуються руки солдатів, як розслаблений вираз їх обличчя змінюється. Але вони продовжують боротись зі мною, а я відволіклась і тепер тіні знаходяться майже поруч з моїми кайданками. Можу розгледіти кожну іскру і кожен вихор, що вправно захищається. Мене починає охоплювати паніка і я стараюсь сконцентруватись, але не виходить, і світло доходить до мене. 

            Відчуваю різкий напад болю, він прошиває мене з ніг до голови і змушує мої мʼязи скорочуватись в судомі, по всьому тілу проступають сироти. Відчуття ніби мені тільки що підсмажили мозок. Не встигаю отямитись, як наступний світляк опиняється поруч зі мною і мене знову обдає струмом, ніби сотні блискавок враз влучають у моє тіло. Солодати знову і знову випускають у мене яскраві хвилі і вони змушують моє тіло здригатись від світлових розрядів. Я відчуваю як ненавмисно подаюсь вперед і вже переводжу всю свою вагу туди. Натягнуті ланцюги тримають мене і тягнуть руки. Поки стою на ногах, не маю впасти. 

Маю пройти це гідно. Маю відбиватись.

Розряд. Не можу стримати крик болю, він виривається сам собою. Відкидаю голову назад, повністю повисаю на ланцюгах. Знову спалах і мене розриває зсередини. Я стискаю зуби на стільки сильно, на скільки здатна коли надходить новий удар. Переживаю за те, щоб ненароком не зламати собі всі зуби. Кожен мʼяз у моєму тілі розслабляється, поки на нього знову не очікує розряд. Закусую губи і кричу просебе, щоб не давати катівникам насолоджуватись моїми стражданнями хочаб через звук. Блискавка знову пробиває собі шлях до моїх кісток і я вже не можу опиратись наміру впасти на коліна. 

- Молодець, Аріано, так і треба. Це тобі за Лею – з злобою випльовує голос справа.

Хто така, до біса, Лея?!

Струм знову розтікається по моєму тілу. Відчуваю як мою праву руку зводить судомою, яка тримає її в незручному для мене положенні. Розряд світла знову знаходить мої запʼястки. Скручуюсь у невіданий для себе раніше спосіб, заплющую очі. Лину до сили у своїй голові, але вона глибоко спить у свідомості. Наступний розряд виводить мене з себе і я починаю вигукувати всі лайливі слова, які тільки в змозі вимовити до наступного розряду.

- Тварі, до біса вас і вашу процедуру. Мразі, кончені ідіоти, виродки! Ви просто любите знущатись над людьми, ви всі хворі! Всі хто підтримує це довбане Пробудження хворі!

            Чую як командир починається сміятись. Його це веселить, ну звісно. А мене це до біса злить. Лють і бажання помсти заповнює кожен міліметр мене. Розплющую очі, в яких, я вже впевнена, витанцьовують тіні. Бо я відчуваю як наповнююсь енергією. 

            Завмираю у своїй незмінній позі на колінах, спідлоба дивлюсь на усміхненого командира і відчуваю як все всередині мене холодшає і перетворює мене на беземоційну крижинку. Накопичую енергію як тільки можу зважаючи на безперервні шокові удари і коли вже не можу стримуватись звільняю свої тіні. Вони одним потоком ринуть у два ланцюга і зупиняють напівшляху світло знову. На цей раз воно одразу трохи посуває тепло подалі і йому лишається лише третина шляху до цілей.