Розділ 4

Пройшло вже декілька годин як ми сидимо у цій кімнаті, кожен на окремому ліжку. Ми вже встигли оглянути у нашу невеличку ванну кімнату і навіть перевдягнутись у спец-форму, яку любʼязно нам залишили охайно складеною на ліжках. Тож тепер я в обтягуючих чорних легінсах та в такого ж кольору майці. Попри наші розмови з другом, клянусь балансом, я ледь чула, але все-таки чула віддалені крики, але Найт запевняє мене, що нічого не чув і що я просто занадто сильно переживаю. І це мене абсолютно не заспокоює. Я впевнена, що зробити здібності тіньовиків сильнішими вони точно не будуть годувати нас солодким чи змушувати спати 12 годин на день. 

            Стук у двері, на який ми навіть не встигаємо озватись, бо після цього двері одразу відчиняються навстіж і декілька сонцевиків у багряній формі показують за порогом. 

- Аріано Соєр, пройдіть з нами, будь ласка – крижаним, особливо як на сонцевика, тоном наказує той, хто стоїть попереду інших солдатів. Я несміливо повертаю голову до Найта і він обдаровує мене маленьким кивком голови.

- Негайно – вже гучніше каже людина в однострої. Що ж, може я й не принцеса, але до такого тону я дійсно не звикла. Рвучко встаю з ліжка і прямую до виходу. Починається.

            Оточена чотирма солдатами з усіх боків я покірно крокую за ними. Мої очі блукають у пошуках підказки, до чого готуватись, чого очікувати. Коли ми проходимо у головну залу краєм ока я бачу скупчення сонцевиків й там, але вони не ведуть когось на Пробудження, навпаки, ніби затуляють собою людину супроводжуючи до кімнати. І їхня форма відрізняється… Це більше схоже на натовп цілителів. 

            Помічаючи мою зацікавленість у подіях в коридорі навпроти, один з солдатів біля мене перекриває мені огляд і я повертаю голову прямо, де на мене вже чекають сходи нагору. 

            Ми зупиняємось перед одними з масивних металевих дверей, якими всіяний другий поверх. В цей момент мої руки беруть два солдати по обидва боки від мене, а сонцевик позаду накидає на мої очі щільну тканину. Я намагаюсь вихопити свої руки з міцної хватки, але не спроможна навіть прокрутити кистями на стільки сильно вони вчепились в мене. 

- Не хвилюйтесь, Аріано, ми робимо це задля Вашого блага. – декламує головний з них і я бʼюсь об заклад, що ця фраза не заспокоїла б нікого у цього світі. – Зараз ви пройдете перший етап Пробудження, Вам необхідно бути достатньо сильною, щоб його пройти. Використовуйте свої здібності, опирайтесь, боріться, але не переживайте, все що буде відбуватись буде строго в рамках протоколу проведення процедури і за необхідності після успішного завершення Вам буде надана уся необхідна допомога. 

Можливо мене мав би порадувати останній пункт, але, теоретична можливість, що мені знадобиться ця допомога робить його не таким і привабливим.

- Останнє що Вам треба знати, Ваш одяг вогнетривкий. Зніміть з неї чоботи. – наказує голос іншим і я одразу відчуваю як мою праву ногу підняли для того, щоб стягнути взуття, а далі переходять до наступної.

            Двері з гуркотом відкриваються і мої ноги ступають на гарячу підлогу, чується шипіння від того, що мій холод контрастує з теплом підлоги.

- Можете починати – командує солдат.

Мене беруть під руки і тягнуть вперед. Все в мені починає протестувати і в горло піднімається паніка. Я відчуваю жар в усьому тілі. Я. Відчуваю. Жар. 

            В цей момент моя права нога наступає на щось нерівне і крихке і мою стопу проколює нестерпний біль, я зриваюсь на крик і інстинктивно зупиняюсь і піднімаю ногу, але мене штовхають вперед, я роблю наступний крок і мою другу ногу обдає жаром та я перемикаю увагу уже на ліву ступню. Я усвідомлюю, що мені треба пройти це швидко, щоб зменшити вплив тепла на моє тіло, але мої супроводжувачі іншої думки. Вони не дають мені пересуватись швидше, вони повільно тягнуть мене за собою. Моє тіло відмовляється приймати ці тортури, тіні бунтують всередині мене і просяться назовні. Я відчуваю як вони намагаються схопити моїх катівників за руки, але їх оточує щось, що не дає мені їх торкнутись своєю силою. Чи можливо мої здібності тут приглушується, аби я почала використовувати їх незважаючи на біль, щоб врятувати своє довбане життя. 

Не можу ясно мислити, все в мені починає закипати, я відчуваю як біль пронизує мене до кісток, але я змушена робити ще один крок. Ця грудка під стопою здається більшою ніж попередня і я не можу втримати баланс, але в цьому мені радо допомагають солдати, я роблю наступний крок. Відчуваю як з моїх очей починають текти сльози, але вони не встигають навіть просочити тканину повʼязки, адже випаровуються на півшляху. Мої ноги вже переставляють механічно і я знову зриваюсь на зболений крик, який оглушує навіть мене саму. Крок, відчуваю кришіння чогось під собою, і частинки цього потрапляють на мою іншу ногу, обпалюючи її. Намагаюсь підстрибнути, але ці кляті руки тримають мене занадто міцно. Я тягнусь свідомістю по краплини своїх сил, які ще відчуваю в тілі і просто прошу у них допомоги. Окутуюсь прохолодним повітрям на якусь секунду, але воно зникає одразу як тільки програє битву теплу. Я безпорадна і вже не можу це терпіти. Мої ноги підкошуються, я не можу їх контролювати. А мене все штовхають вперед. Кричу і не можу перестати. З кожним рухом все гарячіше. 

            Чую як лається охоронець праворуч від мене і затуляє мені рота. Я ступаю далі. Кожен крок дається мені з зусиллями, яких я в житті ніколи не відчувала. Лаюсь у руку охоронцю і він притискає її до мене міцніше. Контроль втрачений повністю, занадто боляче, тіні сховались у глибині моєї свідомості. Не знаючи як себе рятувати, починаю божеволіти у своєму прагненні забратись звідси нахрін. Мої зуби впиваються в плоть долоні сонцевика і він також кричить, забираючи руку від мого рота. Коли він це робить, то ненароком своїм рухом вгору зачіпає повʼязку і перед моїми очима постає смужка реальності. Крок і я затуляю очі через новий приступ болю, до якого здається я мала б звикнути. Ми тягнемось вперед. Змушую себе розплющити очі та використати хоч якусь можливість відволіктись від реальності поки цього не помітив мій кривдник. Але краще б я цього не робила.